Забута перемога: історія взяття Сімферополя українськими військами

24 квітня 1918 року українські воїни УНР на чолі з Петром Болбочаном увійшли в столицю Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди. Це стало фіналом успішного походу українських військ на Крим задля визволення його від більшовиків. Однак, через складну зовнішньополітичну ситуацію півострів так і не був приєднаний до України.

Під час короткої, але кровопролитної гібридної війни в січні 1918 року комуністи зі своїми союзниками встановили контроль над усім Кримом.

У цей же час російські солдати і матроси встановлювали радянську владу на материковій Україні.

22 січня 1918 року УНР проголосила свою незалежність, а 9 лютого уклала з Німеччиною та її союзниками Брестський мир, вийшовши з Першої світової війни. Також за умовами договору Берлін допомагав Києву звільнити територію України від більшовиків. Наприкінці лютого німецько-австрійські та українські війська почали наступ, щоб відкинути більшовиків до російських кордонів.

19-21 березня 1918 року в Криму комуністи створюють Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди, за формою ‒ незалежну державу, по суті ‒ маріонетку в складі радянської Росії.

Кримський похід армії УНР – одна з найбільш романтичних сторінок нашої історії. Унікальність його полягає в тому, що ударною силою наступаючих українських частин була формація, утворена на добровільних засадах - Запорізька дивізія армії УНР.

10 квітня 1918 року за таємним наказом військового міністра УНР Олександра Жуковського зі складу Запорізької дивізії було виокремлено низку підрозділів з артилерією, бронемашинами та бронепоїздами, з яких було сформовано Кримську групу (понад 9 тисячі багнетів та шабель) на чолі з Петром Болбочаном для походу на Крим.

Протягом тижня група з боями просувалася до Мелітополя, намагаючись випередити німецький 52-й корпус генерала Роберта Коша (на той момент до 30 тисяч осіб), що також рухався на Крим. Сукупні сили Республіки Тавриди (включаючи Чорноморський флот) нараховували до 30 тисяч осіб, боєздатними з яких було не більше половини. 18 квітня німецькі війська взяли штурмом Перекопський перешийок, наступного дня зайняли Джанкой, але зупинилися через радянську контратаку.

В ніч з 21 на 22 квітня за допомогою військової хитрощі підрозділи Болбочана захопили міст на півострові Чонгар та забезпечили перекидання основних сил до Криму. Ввечері того ж дня Кримська група увійшла у Джанкой, на наступний день перемогла більшовиків в бою на півночі від Сімферополя і зранку 24 квітня 1918 року оволоділа кримською столицею.

Паралельно українські загони діяли в радянському тилу, допомагаючи кримськотатарському повстанню колишніх бійців КНР. 25 квітня кіннота Кримської групи зайняла Бахчисарай, що змусило більшовиків Севастополя телеграфувати до Центральної Ради із пропозицією миру та вислати делегацію до Сімферополя.

Наступ запорожців відбувся настільки стрімко, що занепокоїв німецьке командування. Того ж 24 квітня кінні гайдамаки підняли синьо-жовтий прапор над звільненим Бахчисараєм.

Було очевидно: ще кілька кроків і Україна здобуде головний приз у війні – Чорноморський флот Російської імперії.

Підтвердженням цього припущення може служити той факт, що 29 квітня частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори.

Звичайно, далеко не всі офіцери флоту співчували українській ідеї. Проте в умовах більшовицької влади вони готові були підняти прапор хоч чорта, аби тільки не червоний.

Після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом та Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин.

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Петрові Болбочану оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста й території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав.

Протягом дня відбувалися перемовини українського та німецького командування із Києвом, де чиновники заперечували свою причетність до організації Кримської операції. Болбочан готувався до прориву німецьких ліній та маршу на Феодосію, але був змушений ранком наступного дня за наказом військового міністра зі зброєю почати відступ на материк. У той же час 29 квітня 1918 року під впливом успіхів Болбочана на всіх кораблях Чорноморського флоту були підняті жовто-сині прапори, а його командувач адмірал Михайло Саблін оголосив про підпорядкування Києву. Протягом двох днів німецькі війська зайняли весь Крим, змусивши залишки більшовицьких військ евакуювалися через Керч та Севастополь, звідки до Новоросійська був переведений і флот, який відмовився підпорядкуватись новій владі.

В червні на півострові був створений формально незалежний перший Кримський крайовий уряд, який гетьман Скоропадський намагався схилити до входження Криму до складу Української Держави на правах автономії. Переговори між ними завершились безрезультатно і припинились з фактичним падінням обох урядів у листопаді 1918 року, коли Україну і Крим через революційні події в Німеччині залишили окупаційні війська.

Петро Болбочан, уродженець Буковини, полковник армій УНР та Української Держави. Автор відомого листа до вищих чиновників Директорії УНР: “Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарями”. Розстріляний з наказу Петлюри за підозрою в “державному перевороті” у червні 1919 року