До Революції Гідності поява Портнова або його людей в офісі підприємств змушувало директорів і бізнесменів ковтати валідол тремтячими руками.

Про це йдеться у матеріалі сайту Акценти

Неочікуваний візит головних рейдерів України не віщував нічого, крім початку смуги неприємностей, в фіналі якої людей ставили перед вибором: або поділитися частиною, або втратити все. І хоча вони не влаштовували «маски-шоу», і у них не було своїх «тітушок», вони могли розорити кого завгодно лише за допомогою маніпуляцій із законом і оборудкою з реєстром акціонерів. Тепер вони розраховують повернутися, вважаючи, що українській еліті знову будуть потрібні їх специфічні послуги. А ОСЬ ЧОМУ ЦЕ САМЕ ТАК :

Андрій Портнов народився 1973 року в Луганську в достатньо небідній сім’ї. Його мама працювала в радянській торгівлі. Тому, на відміну від багатьох своїх однолітків зі звичайних робочих сімей, Андрій мав все, що було потрібно для щастя тодішньому радянському школяреві: джинси-кросівки, магнітофони-відео, трохи кишенькових грошей і впевненість у своєму майбутньому.

Популярные статьи сейчас

Минималка 5500: чего ждать пенсионерам после повышения

Нехилые перемены: названы 4 знака Зодиака, у которых к концу лета перевернется вся жизнь

Перессорилась вся Украина: скандальный закон дошел до Зеленского

Главное за день пятницы 19 июля: смерть Бигуса, исцеление Притулы и изгнание украинских дипломатов

Показать еще

Закінчивши середню школу, в 1990-му Андрій Портнов пішов вступати до університету, але провалив іспит з іноземної мови. Тоді він в поспіху вступив до військового училища в Ленінграді (нині Петербург), звідки його відрахували після першого курсу, направивши прямо в військкомат. На щастя для Андрія, рік училища йому зарахували як строкову службу, так що демобілізувався він вже в 1992-му. І, повернувшись до рідного Луганська, розгублено намагався пристосуватися до нового життя, Портнов пішов на роботу в міліцію. У 1993-му він навіть вступив заочно на юридичний факультет Східноукраїнського держуніверситету — можливо, захопившись бажанням зробити кар’єру в МВС. Але в тому ж році Портнов покинув ряди міліції, адже в університет він вже вступив і його більше нічого в міліції не тримало.

В ті роки він одружився та став батьком, розпочавши знову пошук себе у житті. І тоді молодого тата прилаштували в бізнес. Чи допомогла йому в цьому мама-завмаг, або батьки дружини Тетяни, а може ті самі «друзі», яких він так хоче забути — про це Портнов і його рідні ніколи не визнавалися. Але вже в кінці 1993-го заочник першого курсу юридичного факультету був прийнятий на роботу в Луганську фірму ТОВ «Юрліт ЛТ» юрисконсультом, а через рік він вже працював юристом на АП «Луганська нафтобаза». Але задамося питанням: який приватній фірмі, тим більше що займається нафтопродуктами, потрібен юрист без диплома, студент-заочник, навіть ще не написав своєї першої курсової роботи? Так може бути тільки в одному випадку: якщо він родич або дуже близька людина власників цієї фірми. Ну а для того, щоб займатися в ті роки нафтобізнесі були потрібні дуже великі зв’язки або у владі, або в кримінальних колах.

Є інформація про причетність Андрія Портнова до луганської ОПГ відомого в області кримінального авторитета 90-х Валерія Доброславского, убитого в червні 1997 року. А якщо точніше, то до її «бізнес-крилу», яке безпосередньо займалося комерцією, приватизацією, а також створювало свої ЗМІ і рухало своїх людей у владу — із зізнань Ігоря Гуменюка, одного із соратників Доброславского

Так ось, Гуменюк розповів, що до «доброславских» належав і Андрій Портнов — єдиний з їх «бригади», хто досяг всеукраїнського політичного рівня. За словами Гуменюка, в 90-х Портнов надавав юридичні послуги їх фірмам — проте, які саме послуги міг надавати недовчений студент-заочник, він не пояснив. Словом, діяльність Портнова в той час — це таємниця, яку він ретельно приховує, і про яку б ми не дізналися взагалі нічого, якби не одкровення Гуменюка.

Але далі було ще цікавіше: в 1996-му Андрій Портнов очолив в Луганську юридичну фірму «Укрінформправо» — яку він, за його словами, сам же і відкрив, а в січні 1997-го студент-заочник 4 курсу переїжджає до Києва, де він отримав місце головного спеціаліста у відділі методології і стандартизації обліку та звітності управління корпоративних фінансів в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). Більше того, через кілька місяців Портнов був призначений заступником начальника управління! Підкреслимо: вищої освіти у Портнова тоді ще не було, він його отримав із затримкою лише влітку 1999-го.

Як не дивно, переїзд «здібного» юриста-недоучки до столиці співпав з активною фазою формування юридичної групи формально неповязаних між собою структур та юристів, які потім увійшли у неформальну мережу Медведчука — майбутнього «сірого» кардинала президента Кучми, який багато років контролював величезну кількість сфер діяльності, базовою серед яких була юридична сфера та суддівський корпус. Механізм бум напрочуд простий перевірений століттями світової історії — з периферії витягались молоді, енергійні, цинічні та скомпроменторвані (а, отже, керовані) кадри та запускались «у роботу», а потім кукловоди їх «вели» по життю.

Але повернемось до Портнова на новому робочому місці. ДКЦПФР є одним з найбільш маловідомих для українців державною установою, навіть сьогодні мало хто знає, чим воно займається, а вже в кінці 90-х багато хто взагалі не підозрювали про його існування. Тим часом воно відіграло одну з ключових ролей у великій українській приватизації і в подальшому за нею переділі. Причому, вихід НКЦПФР на ниву великого бізнесу збігся з початком роботи в ньому Андрія Портнова. Що знову-таки викликає подив: що такого унікального було в цьому юриста-недоучки, і хто прилаштував його в НКЦПФР? І ось тут з’являється непряма здогад: справа в тому, що коли в 1997 році Павло Лазаренко і Юлія Тимошенко створили «Громаду» і почали готуватися до парламентських виборів, то в Луганську збору підписів за «Громаду» активно сприяли люди Доброславского — вже вбитого, але, можливо, за життя мав якісь контакти з прем’єром Лазаренком. Так може бути вони і влаштували студента-заочника Портнова в НКЦПФР? Подвійне дно цього процесу як раз і полягало в тому, що його таки і витяв у перше коло Медведчук, а вже потім він опинився біля Лазаренка і Тимошенко.

Будь-який вид влади в Україні негайно перетворюється в джерело наживи. Що має влада вирішувати і забороняти операції з цінними паперами, НКЦПФР розгорнула бурхливу, хоча і непомітну для більшості діяльність. Наприклад, дозволяла підприємствам і компаніям випуск додаткових акцій, які тут же скуповувалися 1-2 особами, після чого склад власників різко змінювався. Зменшити подібним чином частку держави або свого компаньйона до 1% було досить поширеним методом рейдерських захоплень підприємств, на якому спеціалізувалися кілька олігархічних угруповань. Ну а з боку НКЦПФР їм в цьому допомагали «свої люди» — одним з яких був Андрій Портнов.

Портнова з самого початку взяв під своє крило голова НКЦПФР Олег Мозговий, який старанно просував його за посадами (помічник голови, керівник групи помічників і радників голови, заступника начальника і начальник управління корпоративних фінансів), і довіряв самостійно вирішувати складні справи. Цікаво, що початок роботи Портнова в НКЦПФР збіглося з приватизацією корпорацією ЄЕСУ (Лазаренко, Тимошенко) Південного гірничо-збагачувального комбінату (Південний ГЗК), що отримала в свої руки більше 60% акцій підприємства. Причому, приватизація проходила саме по схемі додемісії, що розмила частку держави.

До 2000 року Портнова, вже слід вважати третім за значимістю людиною в НКЦПФР — особливо з урахуванням його таланту «бити понти», тобто хвалитися своїми необмеженими можливостями і широкими зв’язками. А ще однією його особливістю була та легкість, з якою він «кидал» своїх колишніх друзів, союзників і благодійників. І ось тут його послуги знову потрібні були в справі ПівдГЗК, за який спалахнула бізнес-війна між олігархом Вадимом Новинським і групою «Приват». Сталося наступне: на початку 2000 року Новинський виторгував у Тимошенко Південний ГЗК, який був останнім великим активом ЄЕСУ, однак тут на комбінат замахнулася група «Приват». За 66,9% акцій почалася неабияка бізнес-війна, їх перекуповували і виривали з рук за допомогою судів, а потім Коломойський ввів в справу «рейдерську кавалерію» в особі Геннадія Корбана, і у вересні 2001 року нове керівництво Південного ГЗК, оголошує незаконним чинне керівництво , поставлене Новинським. А це вже було третє коло Портнова.

У цій війні, де кожна акція давав перевагу, залучили і НКЦПФР — причому до неї звернулися обидві сторони відразу. Андрій Портнов почав працювати на «Приват», а ось Вадиму Новинському допомагав Олексій Ромашко — заступник голови НКЦПФР, глава контрольно-ревізійної комісії, який відповідав за боротьбу з корупцією в НКЦПФР, який курирував її зв’язку з СБУ і прокуратурою, і що був секретарем Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів при Президентові України. Ромашко вважався навіть не другим, а першим за значимістю людиною в ДКЦПФР — оскільки її голова Олег Мозговий стрімко ставав весільним генералом. А ось головним суперником Ромашко, не тільки у справі ПівдГЗК, був Андрій Портнов. Таким чином, війна за ПівдГЗК перенеслася в стіни НКЦПФР. Крім того, була інформація, що конфлікт посилився участю Портнова і Ромашко в справі придбання структурами Коломойського «Українських радіосистем», також не обійшовся без махінацій з акціями. І ось влітку 2001-го в пресі з’явилася «анонімка» на Портнова, яка повинна була ініціювати проти нього корупційний скандал, такого змісту:

Олексій Ромашко вже почав, було, щодо Портнова службове розслідування. Проте 29 жовтня 2001 він був убитий в під’їзді власного будинку: двома ударами ножа і контрольним пострілом в голову. Андрій Портнов тут же опинився в числі головних підозрюваних — оскільки всі знали про його конфлікт з Ромашко, проте довести причетність до вбивства слідство не змогло. Проте, в грудні 2001 року Андрій Портнов і ще кілька близьких до нього співробітників звільнилися з ДКЦПФР — а через місяць в Києві з’явилася фірма «Портнов і партнери», яка вказує послуги в сфері інвестиційного бізнесу, приватизації та ринку цінних паперів. Його першим партнером став звільнився з ним Іван Гранцев, а потім до них приєднався Сидір Кізін, який потім став великим патріотом-націоналістом, великою надією і опорою самого Олега Тягнибока, «вічного» керівника партії «Свобода».

Кізін працював в НКЦПФР з 1998 року, причому його кар’єра розвивалася мало не по п’ятах Портнова — в 2001-му він займав посаду заступника начальника юридичного управління, і є інформація що по ряду справ вони працювали разом. Пішовши з НКЦПФР, він пару місяців намагався працювати адвокатом в Житомирі, але потім повернувся до Києва і працював разом з Портновим — в результаті чого їхня фірма стала називатися «Портнов, Кізін і партнери». Носила прізвисько «Кізін», вона спеціалізувалася на наданні юридичних послуг рейдерам, а в ряді випадків і сама віджимала чужі підприємства. Коли ж Портон повернувся на роботу НКЦПФР, він залишив фірму Кізіну, яка перейменувалася в «Кізін, Чібісов і партнери». А коли з 2007 року до них приєднався юрист Олег Бондарчук, то назва фірми розширилося до «Бондарчук, Кізін, Чібісов і партнери». До речі, Кізін і Бондарчук є членами ВО «Свобода», причому повідомлялося, що Житомирську обласну організацію «Свободи» Кізін «віджав» собі по рейдерської схеми. Як то кажуть, фірма, завод або партія — яка різниця!

Одночасно з цим Андрій Портнов став співвласником юридичної фірми «Корпоративні технології», яка була заснована підприємством «Промрезерв» — входять до бізнес-імперію «Приват». Судячи з усього, фірма створювалася виключно для обслуговування інтересів «Привату», а так як самим цінний кадром в ній був професійний «юридичний рейдер» Портнов, то і стояли перед нею мети цілком очевидні. Але і це ще не все: у 2002 році Андрій Портнов встиг також попрацювати радником Олега Дубини, який був віце-прем’єром в урядах Віктора Ющенка і Анатолія Кінаха.

А в травні 2003-го, особисто президентом Кучмою, Андрій Портнов був призначений першим заступником виконавчого секретаря НКЦПФР Михайла Каскевича, який опинився черговим «весільним генералом». У пресі тоді з’явилася інформація, що з поверненням Портнова були переглянуті всі договори, укладені НКЦПФР з державними та приватними підприємствами — в тому числі і з юридичними фірмами. І так вже вийшло, що після цього головним юридичним підрядником НКЦПФР стала фірми «Корпоративні технології» та «Кізін, Чібісов і партнери».

Однак Андрію Портнову недовго вдалося плідно поєднувати службове становище і власний бізнес. У листопаді 2004-го між Портновим і начальником юридичного управління НКЦПФР Оксани Сахнацької спалахнув конфлікт: він почав домагатися її звільнення, а вона написала на нього заяву в міліцію про те, що Портнов нібито погрожував її вбити . З огляду на, що трьома роками раніше Портнова вже розглядали як підозрюваного у вбивстві співробітника НКЦПФР, а також можливі зв’язки його недоброзичливців, в січні 2005 року прокурор Голосіївського району столиці Михайло Іванець порушив за цією заявою кримінальну справу №51-843.

У відповідь на нове підозра Андрій Портнов надійшов, як і в минулий раз: написав заяву про звільнення, однак тепер надав йому політичний відтінок. Мовляв, роботою НКЦПФР він не задоволений, «реформи не йдуть», з новим президентом він не згоден і т.п. І знову зайнявся юридичною практикою в своїх фірмах, благо в 2005 році з’явилося чимало великих клієнтів, що бажають відібрати у конкурентів завод або телеканал.

А тим часом Андрій Портів дуже зблизився з Юлією Тимошенко і її соратниками — так що якщо у них і були раніше якісь чвари (за тим же ПівдГЗК), то в 2005-му між Тимошенко і Портновим був укладений довгостроковий стратегічний союз. Його першим підсумком став дебют Портнова в гучному політичному справі: коли держсекретар Олександр Зінченко звинуватив оточення Ющенка в корупції, що викликало скандальну відставку уряду і секретаря РНБО Петра Порошенка, то Портнов захищав інтереси Зінченко в суді. По суті, це був гучний політичний фарс: Портнов скористався цим, щоб зробити кілька заяв на публіку, зокрема запропонувавши реприватизувати капітали Порошенко. І не просто реприватизувати, а подав до суду, з вимогою канонізувати Петра Олексійовича.До речі, до сьогоднішнього дня багато політичних оглядачів вважають «демарш» Зінченка спецоперацією ФСБ Росії проти президента Ющенка та України. Один з ключових виконавців — Андрій Портнов, людина Медведчука-Тимошенко-Коломойського.

Прихід в публічну політику на стороні популярної партії дозволило Портнову двічі обратися до Верховної Ради за списком БЮТ: в 2006-му році під №66, а в 2007 році під №57. Він став керівником юридичного департаменту БЮТ, в 2008-му навіть заступником голови фракції. Але як не тягнула його Юлія Володимирівна на пост глави Фонду держмайна України (ФДМУ), дістати в своє розпорядження — це хлібне місце Портнову не вдалося. Вже на стадії розгляду кандидатури Портнова категорично проти був Секретаріат президента, якому керував Віктора Балога.

 

І все ж 6 лютого 2008 році Тимошенко постановою Кабміну усунула від керівництва ФДМУ Валентину Семенюк-Самсоненко і призначила Андрія Портнова в.о. глави Фонду. Але вже на наступний день, з ініціативи Балоги, президент Ющенко призупинив цю постанову уряду до його розгляду в Конституційному суді. Однак Тимошенко принципово не пішла на поступку, і в результаті кілька місяців у ФДМУ було двоє керівників, які оскаржують законність один одного: підтримуваний урядом Портнов і підтримувана президентом Семенюк-Самсоненко. Протистояння тривало до травня 2008-го, поки Банкова не використовувала «важку артилерію»: Генпрокуратура порушила проти Андрія Портнова дві кримінальні справи. По першому він звинувачувався в перевищенні повноважень і дестабілізації роботи ФДМУ, а друге було піднятим з архіву старим справою за заявою Оксани Сахнацької. Через тиждень після цього Андрій Портнов заявив про своє «самовідвід» з поста голови ФДМУ, тим самим ще раз підтвердивши свою дивну фобію звинувачень у вбивстві, що вимушує його завжди поспішно відступати. А ось звинувачень у рейдерстві Портнов ніколи не боявся — і подавав десятки зустрічних позовів про «наклеп», засужівая і ЗМІ, і своїх колег-депутатів. І таких звинувачень ставало все більше.

У вересні 2007-го Володимир Чміль заявив, що 75% рейдерських захоплень в Україні скоюють члени БЮТ чи пов’язані з ними особи. Головними рейдерами він назвав Портнова і його «кізіновцев» (юрфірми «Кізін, Чібісов і партнери», «Корпоративні технології», «Всеукраїнський реєстратор», «Народні реєстри»), які як раз «прославилися» тоді поруч лихих захоплень. Серед їх вдало виконаних атак називали: «Кіевшляхбуд» і «Київсоюзшляхпроект», КФ «Жовтень», ВАТ «Кіеввзуття», ЗАТ «Жовтневий Універмаг», ЗАТ «Львівський ЦУМ», ВАТ «Мода», КЗАО «Укрспецавтоматика». Вельми скандальним було рейдерське наліт на ЗАТ «Київський судноремонтний і суднобудівний завод», замовниками якого називали Анжеліку Лабунську і Костянтина Жеваго являвшимися депутатами фракції БЮТ.

Кілька невдалою виявилася для Портнова і участь у війні Юлії Тимошенко проти Дмитра Фірташа Саме Портнов у 2009 році готував для Тимошенко документи по конфіскації у «РосУкрЕнерго» 11 мільярдів кубометрів газу, які перевели на баланс «Нафтогазу». Але, як відомо, в 2010 році Фірташ виграв справу в Стокгольмському арбітражному суді і повернув свій газ, тим самим посоромивши і Тимошенко, і держава Україна — ось тільки про роль Портнова у цьому скандалі міжнародного масштабу ЗМІ практично не згадували. Так само як і про його участь в битві Тимошенко і Фірташа за «Надра-банк», що проходив в 2008-2009 р.р., а адже в ньому зіграло значну роль ЗАТ «Народні реєстри», що входить до групи юридичних рейдерів Андрія Портнова.

А далі був перехід Портнова у четверте коло — до двічі судимого Януковича і одразу на високі державні посади. Тут варто згадати, що Юлія Тимошенко, як зазначали люди з її близького оточення, дуже спокійно сприйняла перехід свого головного юриста Портнова на службу до Януковича. «Купили великі люди свого часу для нього місце в списку, значить має право», — казала тоді Юлія Тимошенко. Це вже потім вона зрозуміла, що помілялась, але було пізно: один із її головних юристів, який супроводжував її на таємних переговорах у Кремлі під час підписання сумнозвісних «газових угод» Тимошенко-Путіна та за які зрештою її посадили в тюрму, мав оригінали договорів, які і передав Януковичу, Пшонці та Хорошковському.

 

Не встиг ЦВК оголосити офіційні результати президентських виборів 2010 року, а з розвалюється «помаранчевої» коаліції вже бігли цілі групи депутатів, серед яких була і т.зв. група Портнова: він сам, а також сблизившиеся з ним ще в 2006-2007 р.р. Валерій Писаренко, Володимир Пилипенко і Святослав Олійник. Але на простому переході в що створюється коаліцію перемогли регіоналів Портнов не зупинився. Та швидкість, з якою Портнов зробив Януковичу ряд важливих послуг, і в подяку отримав ряд важливих призначень, наводила на думку, що їх співпраця почалася задовго до 2010 року. Вже 2 квітня 2010 президент Януковича призначив Портнова заступником керівника Адміністрації президента — керівником Головного управління з питань судової реформи та судоустрою. В якійсь мірі це призначення пояснювалося тим, що судову реформу Портнов готував ще в 2008-2009 р.р., хоча його проект був розкритикований Венеціанською комісією та заблокований Ющенко. Однак його варіант реформи сподобався Януковичу: вона дозволяла президентові поставити суддів у свою повну залежність. При цьому Портів не забув і про себе: він домігся того, що українські суди стали сприймати його як «уста президента», і виконувати його «маленькі прохання». У корупційному розвалі українського правосуддя вина Портнова була чи не рівнозначною провини всієї команди Януковича.

Але окрім контролю над судами, Портнов «провернув» схему взяття під контроль Конституційного Суду: через підкуп та тиск на суддів цього конституційного органу було змінено державний устрій. Це відбулось без голосування у Верховній Раді рішенням Конституційного Суду під головування Головіна, кума відомого в народі «підрахуя» Ківалова — автора фальсифікацій виборів 2004 року, з яким розрахувались грошима, посадами для його суду та повною недоторканістю для кума. Янукович після цього став «сильним» президентом у президентсько-парламентській республіці, з правом розпуску парламенту, призначення та відкликання уряду та іншими «благами» кучмівської моделі держави.

5 квітня 2011 року Портнова перепризначували на пост радника Президента — керівника Головного управління з питань судоустрою президентської Адміністрації. Як говорили, причина була в виникли тертя між Портновим і главою президентської Адміністрації Сергієм Льовочкіним .А причинного тертя, знову ж таки, могли бути тісні ділові зв’язки Льовочкіна з Дмитром Фірташем — який не забував тих «капостей», які зробив йому Портнов.

І весь анекдот у тому, що Портнов з такими впливами на суддівський корпус не зупинився і почав використовувати цей механізм для тиску на депутатський корпус упраїнського парламенту — разим з Клюєвим вони розпочали підкуп і шантаж депутатів, що в народі отримало назву «тушкування», в результаті чого було без виборів переформатовано парламент, спотворено волевиявлення виборців, адже такими цинічними методами у фракцію Партії регіонів було загнано більше 240 депутатів і партламент став «ручним».

Хоча у «донецьких» була своя методика відбирання чужого капіталу, рейдерська група Портнова в період 2010-2013 р.р. аж ніяк не нудьгувала. Серед них найгучнішою була справа фабрики «Житомирська ласощі», в якому в якості представників сторін конфлікту безпосередньо брали участь Іван Гранцев і Андрій Мартинюк.

Історія цього перманентного скандалу така: в 90-і роки Житомирська кондитерська фабрика була приватизована бізнесменами Юрієм Лещинським, Романом Кацнельсоном і Аркадієм Воловиком. У 2006 році вони запросили увійти в ставши акціонерів підприємства (перейменованого в ЗАТ «Житомирські ласощі») громадянина США Ігоря Бойка (25%), а потім і зовсім викупити фабрику. В ході хитромудрої операції, протягом 2007-2009 р.р. Бойко перерахував на рахунки «Delta Capital» та інших фірм Лещинського 20 мільйонів доларів.

В кінці 2009 — початку 2010 року Бойко повинен був отримати свою частку акцій ЗАТ «Житомирські ласощі». Однак після того, як президентські вибори виграв Янкович, у Лещинського виникла ідея «кинути» Ігоря Бойка, який підтримував Тимошенко. І за допомогою регіонала Андрія Пінчука він почав рейдерську атаку на фабрику. Потім в бійку вступив «бютівець» Сергій Пашинський: формально щоб захистити Ігоря Бойка, реально щоб прибрати фабрику до своїх рук — що він і зробив у 2014 році за підтримки кримінального авторитета Олександра Кота і 400 «тітушок». Але це було після, а ось в 2011 році Гранцев і Мартинюк так активно «допомагали» сторонам у вирішенні конфлікту, що практично самі захопили підприємство, причому без всяких «тітушок»: їх стараннями в.о. голови правління «Житомирські ласощі» був призначений Олексій Темненко, який разом Гранцевим є співвласником ТОВ «Нерухомістьторгстандарт» (реєстраційний номер: 10701020000030697).

А Сам же Портнов намагався запустити свої щупальця туди, куди доступ йому був дуже довго закритий — в Міністерство оборони. У 2010 році він втрутився в конфлікт тодішнього міністра оборони Михайла Єжеля з фірмою «Івала», що займалася харчуванням українських військовослужбовців (так, що від отруєння одного разу злягла ціла рота Президентського полку). Єжель намагався розірвати з «Івалою» контракт, але раптово у неї з’явився могутній покровитель в особі Андрія Портова (і маячить за ним Віктор Федорович). Після чого виявилося, що Міноборони повинні фірмі 70 мільйонів і купу вибачень — замість яких Портнов запропонував Єжелю як компроміс призначити на посаду начальника аналітичної служби Міноборони … Івана Гранцева. Що ж цікавило групу Портнова у військовому відомстві? З огляду на їхню традиційну схильність до захоплення нерухомості, вони напевно планували розжитися сотнями гектарів колишніх полігонів і військових баз. Крім того, була інформація про те, що Портнову прийшла в голову ідея «віджати» у Міноборони території міських військкоматів — адже міська нерухомість — це найбільш ласі шматки пирога!

У самому початку 2014 року Андрій Портнов поповнив свою скарбничку звинувачень ще двома: підготовкою «диктаторських законів 16 січня» і контролем над судовими вироками учасникам євромайдан (в основному адміністративними). Поклавши руку на серце, ці злочини виглядають жахливими тільки для прихильників євромайдан, які потім і самі відзначилися в придушенні прав і свобод своїх інакомислячих співгромадян. Проте, пам’ятаючи долю деяких «двічі застрелився» в 2005 році соратників Кучми, Андрій Портнов поспішив втекти з України відразу слід за Януковичем. Можливо тому, що він занадто багато знав про те, яким саме способом багатьом чиновникам нової влади дісталися їх заводики і готелі.

А ось його компаньйони «кізіновци» залишилися, причому деякі з них навіть пішли на підвищення! Так, 2 березня 2014 році указом Турчинова призначили новим головою Житомирської ОДА професійний рейдер Сидір Кізін. Не дарма він свого часу «віджав» собі місце лідера обласної організації ВО «Свобода», а в 2013 році навіть захищав в судах активістів опозиції! І це, незважаючи на те, що ще в 2012 році частина житомирських «свободівців» в знак протесту проти Кізіна вийшли з партії, написавши при цьому колективне звернення до Олега Тягнибока. Втім, його губернаторство тривало лише до 22 липня 2014 роки, після чого Сидір Кізін подався в адвокати-патріоти. Зокрема, він захищав Ігоря Гуменюка, підозрюваного в теракті 31 серпня 2015 року за стінами Верховної Ради, коли від вибуху кинутої гранати загинули троє бійців Нацгвардії. Але найвищий цинізм «великого патріота-націоналіста» Кізіна, а за сумісництвом цинічного рейдера і компаньйона ставленика Медведчука Портнова, полягав у тому, що він разом іншими ура-патріотами-свободівцями у дні захоплення «зеленими чоловічками» Криму шантажував тодішнього в.о. президента Турчинова. Шантаж полягав у недопущенні Замани до посади міністра оборони, а продавлювання Тенюха по квоті партії «Свобода» на цю посаду, в обмін на голосування за квоти УДАРу та інших. Результат торгів та квот — Крим здали без бою, Заману звинувачують у державній зраді, а компаньйони-рейдери Портнов та Кізін готуються обєднатись у наступному парламенті.

Портнов, очевидно, розуміє, що поки президентом України є Петро Порошенко, якого він «тролив» восени 2005 року, на батьківщині йому краще не з’являтися. Однак він не може втриматися від того, щоб подражнити через кордони тих, через кого він був змушений кинути свій відточений до блиску бізнес юриста-рейдера.

Враховуючи, що проти Портнова було відкрито кримінальну справу за державну зраду, яку досі ніхто не закрив, йому залишається чекати, коли в Україні зміниться влада й він знову зможе повернутись до своїх цинічних ремесел.