Історія війн, які вело людство, сповнена страшних кровопролитних боїв, що складно згадувати без сліз. Але траплялося й таке, що битва виходила дуже дивною, і її історія викликає змішані емоції. Раптові союзи, курйозні випадки та несподівані повороти частенько траплялися під час боїв. Про них сьогодні і поговоримо.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяОстанні дні війни
5 травня 1945 року в Альпах відбулася одна з найбільш дивних битв Другої світової. І при цьому досить маловідома.
Тірольський замок Іттер після аншлюсу був в'язницею в основному для високопоставлених французьких в'язнів, хоч і був підвідомчий адміністрації концтабору Дахау. Після того, як 30 квітня 1945-го Гітлер наклав на себе руки, охорона із замку втекла, а ув'язнені взяли в'язницю під свій контроль. Але і залишати замок вони боялися, оскільки не знали обстановки в околицях.
Зробивши кілька вилазок в найближчі селища, колишні ув'язнені вийшли на майора Вермахту Йозефа Гангля, який проігнорував наказ до відступу, з невеликою групою солдатів засів у сусідньому місті Вьоргле, перейшовши на бік австрійського антифашистського опору і намагаючись захистити місцевих від осколків дивізії СС «Гец фон Берліхінген», які нишпорили навколо.
Паралельно з цим, французи та інші в'язні замку Іттер умовили гауптштурмфюрера СС Курта-Зігфріда Шрадера взяти, якщо буде необхідність, оборону замку на себе. Шрадер, з не зовсім зрозумілих причин, лікувався в замку від поранень, за цей час встиг потоваришувати з ув'язненими і залишився з ними після того, як охорона втекла.
Вся ця строката компанія об'єдналася з прибулими до замку американцями на чолі з капітаном Лі. Але поки Лі, Гангль і Шрадер розбиралися в тому, що відбувається, до замку підступили ті самі залишки дивізії «Гец фон Берліхінген», і спробували взяти його під свій контроль.
Розклад сил був такий: 150-200 есесівців проти 16 янкі, 11 солдатів Вермахту, 1 колишнього есесівця і пари десятків колишніх ув'язнених. Після дзвінка майора Гангля лідеру австрійского опору Алоїсу Майру в Вьоргле, до них на допомогу виїхало ще три людини - 2 німецькі солдати і 1 австрієць-підліток на ім'я Ганс Вальтль.
Замок вдалося відстояти. Захисники протрималися до прибуття американського повноцінного підкріплення. Есесівці, що залишились живі (близько сотні), були оточені і взяті в полон.
За деякими даними, єдиним загиблим серед захисників замку виявився сам майор Йозеф Гангль, який загинув від кулі снайпера, намагаючись витягнути з-під обстрілу колишнього прем'єр-міністра Франції Поля Рейно. Посмертно він був визнаний Національним героєм Австрії, його ім'ям названа вулиця в Вьоргле. До кінця війни він не дожив буквально 2-3 дні.
Пияцтво і відвага
Вживання алкоголю на війні не вітається з цілком зрозумілих причин. Напившись, солдати часто поводяться нерозважливо і ставлять під загрозу загальну справу. Втім, ця історія по-своєму цікава, а її героям мимоволі починаєш симпатизувати.
Це було восени 334 р. до н. е., коли Олександр Македонський якраз воював проти персів. Облога Галікарнаса затягнулася, адже його стіни будували самі греки, тому перси відчували себе в цілковитій безпеці. А будь-яка тривала облога завжди починає розкладати армію нападників. Воїни Олександра нудьгували, пиячили, сперечалися і билися між собою.
І ось, в один прекрасний день, два гопліта з бригади Пердікка, що ділили одну палатку, обпилися вином до свинського стану і засперечалися, хто з них хоробріший. Логіка п'яної людини сповнена таємниць і загадок, тому хорошою ідеєю їм здалося напасти на Галікарнас поодинці.
Перси, побачивши, що до стін наближаються два тіла, які похитуються та вигукують різні образи, спочатку перелякалися. Вирішили, що це якась військова хитрість Олександра. І відправили загін розібратися з бешкетниками. Обидва гопліта виявилися дійсно хоробрими і встигли, навіть п'яні, покласти чимало персів, перед тим, як пасти. Зате інші солдати кинулися їм на допомогу і добре пошарпали персів перед штурмом.
Туалет розбрату
На початку ХХ століття Японська імперія, яка розправила плечі після Реставрації Мейдзі, почала повільну, але впевнену експансію. Логічною метою став Китай, що переживав тоді не найкращі часи. До середини 1930-х частина територій Китаю були окуповані японцями.
І ось 7 липня 1937 року на мосту Марко Поло в Пекіні відбувся одночасно страшний і кумедний інцидент. По один бік поста стояли японці, по інший - китайці. Періодично траплялися перестрілки. Після однієї такої перестрілки на пост не повернувся молодий солдат Кімуро Кікужіро. Японці негайно забили тривогу і почали звинувачувати китайців в тому, що вони вбили або взяли в полон нещасного Кімуро. Почався бій, який став відправною точкою другої Японсько-китайської війни.
А що ж Кімуро? А він незабаром повернувся на пост. Виявляється, він просто відлучився по нужді і заблукав у незнайомому Пекіні. А ось потерпи він трохи або попередь начальство про відсутність, то й історія двох держав могла б скластися інакше.
Солдат трьох армій
Іноді доля химерно грає з людиною. Особливо в смутні і складні часи. У 1938 році молодого корейця на ім'я Ян Кенджон призвали в японську імператорську армію та відправили воювати з СРСР в Маньчжурію. Після бою на річці Халхин-Гол він потрапив у полон. Червоні не стали розбиратися в етнічному походженні та поглядах солдата і звично відправили його в табір.
Але грянула Друга світова війна, і багатьох в'язнів таборів погнали, як гарматне м'ясо, на фронт. Був серед них і Ян, якому тепер видали радянську форму. У 1943 році він потрапив уже в німецький полон під Харковом. Німці, як і «совіти», іноді пропонували військовополоненим повоювати на своєму боці. І Ян знову опинився в строю, у сірій німецькій формі.
Через рік він знову потрапив у полон, але вже в американський. Невідомо, чи пропонували йому американці знову змінити форму. Цілком можливо, що помудрівший кореєць просто втомився воювати то за одних дурних варварів, то за інших, і вирішив дочекатися закінчення війни в таборі для полонених.
Після війни він був звільнений і емігрував у США, де спокійно жив, добра наживав, завів двох дітей і помер у 1992 році.
