З часом пам'ять про історичні події затирається. І вони стають просто легендами, про які відомий сам факт, наприклад, героїзму, але ніхто вже не пам'ятає деталей. Бій під Крутами, який відбувся рівно сто років тому, 29 січня 1918 року, багато хто сприймає саме як легенду. Група українських добровольців, як 300 спартанців, вийшла проти переважаючих сил більшовика Муравйова, і всі до одного полягли, затримавши «червоних» на кілька днів.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяЦе правда, звичайно, але не вся. Подивимося на ці трагічні події більш детально.
Де солдати?
Головне питання, яке задасть будь-який уважний дослідник тих подій, звучить дуже просто. А чому атаку Муравйова довелося відбивати жменьці добровольців? Де була військо? Адже ще у грудні 1917 року у УНР були досить значні військові сили. 2-й Гвардійський корпус, який перейшов на бік більшовиків, був розбитий 30-тисячною армією, яка вже через кілька місяців як ніби розчинилася.
Пояснень у такого стану справ декілька. По-перше, Центральна Рада вкрай невчасно почала реформувати армію. Сама по собі ідея реформи була не погана, адже, фактично, армія складалася з частин, які ще недавно були російськими імператорськими. Відповідно, довіри багатьом офіцерам не було.
Але поки ці частини зберігали боєздатність, розпускати їхніх було ні в якому разі не можна, адже загроза з боку більшовиків була найбезпосередніша. Проте, 23 грудня Центральна рада приймає закон «Про відстрочення призову на військову службу і відрядження з неї громадян Української Республики», а через три тижні - закон "Про створення української народної армії (народної міліції)».
В теорії все логічно. Розпускаємо стару армію і тут же на її основі створюємо нову, побудовану на нових республіканських принципах, а не на царських нагайках. Але час було вибрано вкрай невдалий. За активним реформуванням в Центральній Раді зовсім забули, що солдати - це не просто числа в документах, а живі люди, яким треба пити, їсти, спати в теплі. Армію потрібно постачати та забезпечувати.
А ось із забезпеченням не заладилося. Генерал і майбутній гетьман Павло Скоропадський в мемуарах згадував:
«Частини в більшості випадків жили в жахливих умовах, в сильну зимову холоднечу вони перебували в не опалювальних вагонах. Як я не клопотав, але абсолютно нічого не міг добитися від Києва».
Не виключено, що серед членів Центральної Ради були і такі, хто не хотів посилення армії, що означало і політичного посилення окремих офіцерів, таких як Скоропадський. Але ці політичні ігрища у воєнний час абсолютно недоречні.
Зрада чи безвихідь?
Тож не дивно, що багато частин саморозпускатися або навіть переходили на бік більшовиків. Саме так і сталося, наприклад, в Ніжині, буквально за десять днів до бою під Крутами.
Дізнавшись про наближення більшовиків, козацький курінь ім. Батька Тараса Шевченка просто розійшовся по домівках, причому офіційно, командування куреня видало відповідний указ. Багато солдатів потім влилися в ряди Червоної армії. Чому вони так вчинили? Чи можна це назвати зрадою?
Важке питання. До січня 1918 більшовики ще не набули такої кривавої репутації, як згодом. Зате, в пошуках союзників серед українців, дуже багато всього обіцяли і навіть робили. У Центральної Ради не вистачило політичної волі, щоб почати земельну реформу і на практиці роздати землю селянами, як було обіцяно. Більшовики ж робили це швидко і без зайвих питань.
Це потім будуть колгоспи і радгоспи. Поки що більшовики просто роздали землю ніжинцям і отримали в своє розпорядження були у них боєприпаси, зброю і людські ресурси. А саме курінь ім. Тараса Шевченка мав прикривати бійців під Крутами.
Іноді перехід на сторону «червоних» був продиктований і вищезгаданими моторошними умовами, в яких Центральна Рада тримала бійців армії УНР. Коли ти в двох кроках від обмороження, то не виключено, що підеш туди, де тобі наллють гарячого супу та обігріють. Більшовики своїм солдатам це все давали. Тому судити тих, хто перейшов на їхній бік варто все-таки дуже акуратно. Складний час, нелегкі рішення.
На вірну смерть
Проблеми в армії УНР були не тільки із забезпеченням. Сотник Степан Цап згадував:
«З'являються невеликі групи «бійців» Студентського куріня - їх відсилають з окопів бо... вони навіть стріляти не вміють. Їм наказано охороняти станцію. «Юнаки» Військової школи тут же вчать їх стріляти».
Підготовка рядового складу залишала бажати кращого. Сили духу бійцям не бракувало, але стріляли багато з них вперше в житті. Хто ж послав на вірну смерть ненавчених студентів?
Цікаво, що одним з відповідальних за цю операцію був начальник Київського військового округу, штабс-капітан Микола Шинкар, який через рік сам перейде на сторону більшовиків і буде воювати в Червоній армії.
Деякі дослідники навіть висловлювали думку, що Шинкар від початку був агентом «червоних» в штабі армії УНР. Доказів цьому ніяких немає, та й більшовики навряд чи могли встигнути завести агента в українському тилу. Але навіть і без цього штабс-капітана навряд чи можна було назвати надійною людиною.
Саме так бійці армії УНР і студенти-добровольці відправлялися на свою останню битву. Без забезпечення, кинуті своїм урядом, кинуті батьками-командирами, навіть без надії на перемогу. Саме тому не варто перетворювати їх історію на красиву легенду. Трагізм битви під Крутами криється в деталях.
