«Нам потрібен свій Наполеон» - цю фразу можна почути досить часто на тлі війни на Донбасі. Дивлячись на полководців минулого і порівнюючи їх з сучасними генералами, ми часто зітхаємо і чекаємо, коли геній стратегії і тактики з'явиться і у нас. А поки його немає, можна пофантазувати і уявити собі, як би вели сучасну війну українських полководців з часів Київської Русі. Повернули б вони Крим? Перейшли в активний контрнаступ? Давайте розберемося.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяКиївська Русь
Перемістивши київських князів в наш час, можна припустити, що вели б вони себе дуже по-різному. Популярний нині у нас Святослав Ігорович, безумовно, знав тільки одну ефективну тактику - атаку і натиск. Саме так, за допомогою постійних ударів важкої кінної дружини він виграв війни з Болгарським царством і Візантією, кілька разів відганяв від Києва печенігів.
Втім, саме така безкомпромісність та надмірна віра у власні сили в результаті і погубили нашого героя. Хоча воєвода Свенельд попереджав князя, що краще бути обережніше на порогах Дніпра, де стоять печеніги. Але Святослав зважився піти на, так би мовити, самовбивчу місію, яка закінчилася його загибеллю.
А ще він був не дуже сильний в політиці. Що, наприклад, дозволило візантійському імператору Василю II провернути, як зараз кажуть, многоходовочку, і руками Святослава розібратися з Болгарським царством. А поки хоробрий князь воював болгар, хитрий византиец підмовив печенігів спробувати взяти Київ, який залишився без захисту. Так що, незважаючи на хоробрість і пристойний список перемог, Святослав - явно не наш вибір.
Інша справа - князь Володимир, його син. В історію він увійшов, як непереможений полководець та правитель. Можна з упевненістю сказати, що Володимир був куди талановитіше і обережніше батька, як у війні, так і в справах політичних. Він умів бути і жорстоким, і милостивим, в залежності від того, чого вимагали обставини.
Та й в Криму він воював цілком успішно. У 988 році Володимир обложив Корсунь, і змусив візантійців добре понервувати. І в донбаських степах князь відчував себе досить впевнено, провівши кілька успішних походів проти печенігів. Основною стратегією війни в степу у Володимира була оборона. Уздовж усього кордону країни він наказав насипати оборонні вали, звести фортеці і застави. Печеніги, які звикли до швидкої степової війни, насилу проривалися через вали, втрачаючи сили і людей.
Дії Володимира на Донбасі досить сильно підірвали могутність кочівників. А завершив їх розгром його син Ярослав Мудрий, який багато в чому слідував військовій стратегії батька. Так що, можна з упевненістю сказати, що така людина, як князь Володимир Святославович нам би зараз дуже знадобилася.
Козацтво
Друга славна сторінка української військової історії - це, безумовно, епоха Запорізької Січі та козацтва. Але це тільки з одного боку. З іншого, вона ж була епохою найрізноманітніших інтриг, зрад і геополітичних поворотів. Тому й історичні постаті гетьманів та полководців вельми суперечливі.
Ось, наприклад, Богдан Хмельницький. Стратег і тактик він був вкрай талановитий, що добре відчули на собі поляки під, наприклад, Жовтими Водами. А битву під Берестечком він програв виключно через раптову зраду і втечу кримського хана Іслям Герая з поля бою. Як полководець, Хмельницький безумовно б нам у нагоді.
Але Богдан Хмельницький виявився тією самою історичною постаттю, яка передала Україні під владу російського царя. Звичайно, він не міг знати наслідків, не міг передбачити, що кожний наступний цар буде урізати права і вольності українського народу, аж до повного руйнування Січі при Катерині II.
Та й не міг він тоді зробити інший вибір, адже для людей того часу величезну роль грала релігія. Московський цар був православним, як і самі козаки, тому виявився приорітетніше мусульман (турецького султана і кримського хана) та католика (короля польського). Але факт залишається фактом, з Росією Хмельницький ніколи не воював, і навряд чи б на це погодився.
А ось Іван Мазепа погодився б легко, ось тільки він-то якраз полководець був досить середній. Нехай і талановитий політик, управлінець. Деякі історики висловлювали думку, що Мазепа був би дуже хорошим гетьманом, але тільки в мирний і тихий час, коли можна займатися будівництвом, розвивати економіку та інфраструктуру. Але доля йому випала отримати булаву за часів воєн і смути. І тут він, звичайно, трохи не впорався, зробивши ставку на шведів.
Не зовсім підходять на роль сучасних генералів і Іван Виговський, і Петро Дорошенко. Виговський ніколи не був компромісною особистістю, так як за національністю був поляк, тому на Лівобережній Україні його не любили. А Дорошенко так довго вибирав між підпорядкуванням Речі Посполитої або Османської імперії, що в підсумку був змушений присягнути, знову ж таки, московському цареві. Хоча козаків, готових з росіянами воювати тоді, як і зараз, вистачало.
Варто визнати, що Запорізька Січ була славна своїми простими солдатами, козаками, які ходили в найризикованіші походи, готовими битися у будь-якій ситуації. Але, на жаль, не своїми політиками. З тих пір істотно нічого, як бачите, не змінилося.
Герої громадянської війни
Остання епоха, віддалена від нас достатньо, щоб був простір для фантазії - це бурхливі грозові часи Революції 1917 року і наступних з ним воєн та конфліктів. Серед українських полководців того часу звернути увагу варто на трьох.
Нестор Махно, наш загальновідомий анархічний батька, був би незамінний для диверсійних операцій і партизанської війни. Українські степи він знав, як свої п'ять пальців, Крим через Перекоп штурмував успішно. А його швидкі тачанки були справжнім жахом для білих, червоних та інших супротивників. Диверсії, блискавичні рейди, війна в глибокому тилу - це те, що Махно знав і вмів.
Справжнім польовим командиром в умовах відкритої війни був полковник армії УНР Петро Болбочан. Учасник Першої світової війни, він мав безцінний бойовий досвід, який допомагав йому не тільки швидко просуватися по службі, а й успішно бити ворога. До речі, Крим він, як і Махно, теж брав успішно, дійшов до Сімферополя, але був змушений піти з півострова за наполяганням німців, які контролювали ситуацію в Україні. Його дивізія вважалася однією з найбільш боєздатних в УНР.
І, нарешті, Симон Петлюра. Суперечлива особистість, яку одні вважають потенційним диктатором погірше більшовиків, а інші - рятівником України, який не дав розтягнути її на шматки в перші ж місяці війни. Петлюра не тільки провів ряд вкрай успішних військових операцій, але і примудрився після поразки зібрати нові загони в Польщі і дати останній бій «червоним». Як рішучий політик та міцний полководець, Симон Васильович безумовно міг би допомогти Україні сьогодні.
