Політик і громадський діяч Микола Томенко у межах традиційних «Шевченківських недільних читань» звернув увагу на актуальність творчості Тараса Шевченка в контексті сьогодення. Виявляється, проблема популярності примітивної російської попси та маскультури хвилювала українців ще майже два століття тому.
У своїй знаменитій поемі «Гайдамаки», написаній ще у 1839–1841 роках, Кобзар іронічно висміював тодішню моду на міщанські романси та салонну поезію. Тодішній «шоубізнес» вимагав простих і зрозумілих для імперської публіки образів, на що Шевченко реагував нищівною сатирою:
«…Од козацтва, од гетьманства
Високі могили -
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають;
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава! А то співа:
«Грає синє море»…»
Іронія крізь століття: як Кобзар жорстко тролив імперську моду
Як зазначає Микола Томенко, ці рядки були прямою реакцією Кобзаря на тогочасні тренди, коли в імперському середовищі панували примітивні пісеньки про умовних Маш, Паш та Даш із відповідним колоритом.
Політик нагадує, що подібні вислови («Как сказала Маша: Где ты радость наша…») масово друкувалися у тогочасних московських пісенниках. До речі, ім'я «Параша» в тексті поеми — це звичний для того часу зменшувально-пестливий варіант українського й загальнослов'янського імені Парасковія чи Параскева.
Сьогодні ці слова Кобзаря сприймаються особливо гостро. У часи, коли Україна остаточно очищує свій публічний простір від сміття «русского міра», Шевченко вкотре доводить: він був не просто поетом-романтиком, а глибоким мислителем, який розумів небезпеку культурної колонізації краще за багатьох сучасників.
