Чотири роки тому українка Жанна Пархоменко разом із чоловіком Тарасом поїхали працювати в далекий і невідомий Казахстан. Український топ-менеджер (Жанна займала пост директора з корпоративних зв'язків компанії "Київстар") стала керуючим директором по зв'язках з громадськістю та корпоративних комунікацій групи "Вірний Капітал" - однієї з найбільших інвестиційних компаній Казахстану, де пропрацювала три роки.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяПро Казахстан, тамтешній побут і менталітет Жанна розповіла "Знай.ua".
Я ніколи раніше не думала про переїзд в іншу країну, та ще й в Казахстан. Але нам із чоловіком надійшла пропозиція, і ми зважилися поїхати - було цікаво пожити в іншій країні, зайнятися новими проектами. Я розуміла, що в Казахстані по приїзду мені доведеться "закатати рукава" і працювати.
Переїзд завжди дається важко. Ми не стали винятком. Ми жили і працювали в столиці країни Астані. Це незвичне місто. Від колишнього Целінограда, як і в Києві, тут залишилося багато радянської спадщини, але сучасний лівий берег міста вже зовсім інший. Величезні нові хмарочоси побудовані за західним зразком, але незмінно прикрашені чимось казахським, національним. Це викликало повагу.
Першим неприємним сюрпризом у Казахстані став клімат - Астана друга найхолодніша столиця в світі (після Улан-Батора). Зима тут починається в жовтні, температура опускається до мінус 40-45, а сніг лежить ще й на травневі свята.
По приїзду в Астану у нас була проблема - зняти квартиру. За часом ми якраз потрапили на хвилю заїзду робітників і працівників, які будували об'єкти до "ЕКСПО - 2017". Через півроку оренда житла вже не була такою проблемою. У великих містах Казахстану досить дороге житло - все-таки це країна нафтовиків. Але воно будується, є державні програми, за якими житло дають простим людям.
Також мені дуже сподобалася програма підтримки талановитої молоді "Болашак". Якщо людина талановита, держава готова заплатити за її навчання в кращих ВНЗ світу. Багато з моїх колег саме так відучилися в Гарварді, Уортоні, Єлі та інших університетах.
В Астані мало театрів. Побудовано багато виставкових і концертних приміщень - вони в більшості своїй пустують. Фестивалі, платформи, відкриті університети, лекторії, літературні вечори - все те, що вже міцно займає важливу і природну частину життя киянина, харків'янина або львів'янина, поки рідко радує астанинця. І мало цікавить. Але нам пощастило - якраз на наш приїзд відкрилася нова Астана Опера, і ми переглянули весь репертуар театру по кілька разів.
Лікарні та поліклініки тут добре обладнані, аж до лазерних ножів. Але проблема в кадрах - у деяких медустановах складна апаратура так і стоїть нерозпакована, на ній немає кому працювати, не вистачає фахівців. Так що кадри Казахстану потрібні, особливо висококваліфіковані.
Деякого сервісу, до якого я звикла в Україні, тут поки що не вистачає. Зате казахи дають нам фору в іншому - наприклад, у них вже працює електронний уряд. Перехід на накопичувальну пенсійну систему вони, на відміну від нас, проводять вже давно.
Перше, що обов'язково потрібно побачити в Казахстані - це степ. Простір тут колосальний - можна цілими днями їхати на автомобілі і не побачити абсолютно нікого: тільки степ, природу, приголомшливі види і грандіозні закати сонця. Більш красивого західного неба я не бачила ніде. Туркестан - це яскрава туристична пам'ятка - одне з найдавніших міст країни, що з'явилося в 500-му році нашої ери. Унікальні мавзолеї, священні місця, куди приїжджають паломники, заповідники, гробниці великих ханів, підземна мечеть... Серед місць, куди відправляються туристи - це сама Астана, меморіальний комплекс жертвам сталінських репресій "Алжир", заповідник Бурабай. І, звичайно, космодром "Байконур", але туди так просто не попасти.
Сучасні казахи харчуються тим же, чим і весь інший світ, але казахська кухня присутня, улюблена і є основою щоденного раціону. Казахи здавна були кочівниками, тому і кухня відповідна, без вишукувань. Найголовніше блюдо - кази, проварена конина, з якої роблять ковбаски або сардельки, їх можуть подавати як гарнір. На другому місці бешмарк - варене м'ясо з локшиною або картоплею. В меню казахів: ак-сорпа - молочний суп з м'ясом, палау - казахський плов, курт - дуже твердий, майже як камінь, казахський сир. Звичайно, баурсаки - борошняні пончики, які смажать у киплячому маслі. А ось з кумисом і шубат головне не перестаратися - молоко кобил або верблюдиць зазвичай має в собі кілька відсотків алкоголю. Але навіть без алкоголю непідготовленому шлунку важко переварити весь стакан кумису, так що починати пити кумис потрібно з невеликих піал.
Економіка Казахстану найбільша в Центральній Азії і друга - на території пострадянської держави, після Росії. Казахстанська промисловість спеціалізується на видобутку нафти, газу, чорних металів, залізної руди, марганцю, свинцю, цинку. Самі казахи говорять, що в надрах їх землі є майже вся таблиця Менделєєва.
В українців і казахів багато спільного. Ми говоримо російською, вони також, як і ми, довгий час провели в одній імперії, а потім і в Радянському Союзі. Так що якісь спільні точки дотику, історичне коріння у нас є. Але бувають і непорозуміння. Наприклад, таке просте і звичайне слово, як "так". Якщо ми на переговорах, і представники американської або європейської компанії говорять "так! ", то це означає, що люди згодні. В Азії "так" не означає практично нічого. Точніше - багато. Найчастіше його кажуть з поваги до співрозмовника, тому що в цій культурі не прийнято відмовляти. Але необхідно розуміти, що фінальне "так" потрібно почути від самої головної людини в компанії і тільки після того, як вона збере "курултай" - тобто збори своєї команди і радників і вислухає думку кожного. А ось слово "можливо" - це "ні", просто сказано так, щоб не образити.
У казахів теж є своя трагічна історія. Небагато українців знають, що вони також пережили голодомор у 30-х роках минулого століття. І якби не цей голод - їх було б зараз більше 30 мільйонів. Зараз у Казахстані населення трохи більше 17 мільйонів, із них казахів - близько 9 млн. Тобто, в Ашаршилик вони гинули мільйонами. До сих пір невідома точна кількість його жертв. У нас були міста, які голод обходив стороною, а Казахстан на той момент не був урбанізований. Це була колосальна, страшна трагедія. Тому в таких сумних моментах вони нас розуміють. Хоча краще про це багато не говорити - навіть окремого державного Дня пам'яті жертв голоду немає.
З Росією у них особливі стосунки - адже вони мають спільний кордон, і це один з найбільш протяжних кордонів у світі між країнами. З іншого боку, вони розуміють, що таке Росія: надивилися на Грузію, Молдову, Україну. Тому Казахстан балансує в стосунках із сусідом. І поки їм це вдається.
Але навіть в таких умовах казахи - патріоти. Вони люблять ять своїх виробників. Якщо у казахів є свій бренд - не важливо чого - молочної продукції або дитячого одягу, то він найулюбленіший, і не дай Боже його критикувати.
Казахи - гостинні люди. Якщо в юрту заходив гість - його завжди садили на краще місце, пропонували кращу їжу, всіляко висловлювали повагу. Ця традиція залишилася. Але таку ж шану і повагу господар чекає від гостя. Для казаха немає більшої образи, ніж неповага з боку гостя. Навіть від приїжджих казахи очікують поваги до всього казахського - природи, культури, кухні, казахських продуктів.
У Казахстані є українська діаспора. Це діти і внуки тих українців, яких колись вивозили в Казахстан до ГУЛАГу, і ті українці, які освоювали цілину і осіли тут з якихось причин. Є і невелика група українців в Астані та Алмати.
Тут є українські школи - правда, тільки недільні, суспільство видає навіть свою газету, є чудова греко-католицька церква святого Серафима Обручника, де править отець Андрій Стецик із Західної України. Є пам'ятники Тарасу Шевченку, а майже в кожному місті є вулиця його імені. Тут, Новопетрівське укріплення - зараз це Форт-Шевченко, в 125 км від нафтового Актау, наш Шевченко був в останні 7 років своєї солдатчини, свого заслання, і казахи шанують його пам'ять. Працює і дбайливо зберігається музей Тараса Шевченка, поруч з яким - землянка, яку вирили для нього. У ній Шевченко знаходив спокій і міг творити. Цей період життя докладно описаний в щоденнику поета.
До Майдану і АТО у казахів ставлення неоднозначне. Майдан спочатку в медіа представляли як ярмарок, свято непослуху. Як тільки Майдан вийшов у фінальну, трагічну стадію - потік офіційної інформації різко припинився. До АТО у них також неоднозначне ставлення - з одного боку, вони розуміють, що Росія агресор, а з іншого - дивляться в більшості російські канали. Але мені зустрічалися і казахи, які навіть при нашому поверхневому знайомстві передавали через мене гроші в період Іловайської і Дебальцевської трагедії для наших хлопців у госпіталі зі словами: "Українці - батири. Не здавайтесь!"
Але і вони задаються питанням: чому ми не можемо навести у себе в країні порядок? У нас є історія боротьби, але поки немає історії успіху, так що їм оцінювати нас складно.
У казахів є національний герой - Кенесари Касим-Ули. Він був казахським ханом всіх трьох жузів на початку ХІХ століття, очолив національно-визвольний рух в 1837 - 1847 pp. під час колонізації казахських земель Росією. Він героїчно загинув, обезголовлений, і його голова до сих пір знаходиться на території Росії. За легендою, казахський народ здобуде велику силу, коли голова хана Кенесари повернеться додому і буде похована в рідному степу. Але росіяни не віддають останки національного героя, застосовуючи традиційну тактику "її там немає". За радянських часів Кенесари називали розбійником і всіляко розвивали цей міф. Зараз же він шанується на державному рівні, як лідер національно-визвольного руху за незалежність від Російської імперії. У кожному місті є проспект або вулиця Кенесари. Так що часи і герої, як бачимо, змінюються не тільки у нас.
