Солдат-піхотинець Оленка: "Батьки були проти!.."Її ім'я – Оленка. Дівчині трохи більше 19 років. Юна, струнка, гарна – справжня українка. Втім, зустрілись ми не на столичній вулиці. Не у парку чи кав'ярні. Місце зустрічі – вщент зруйновані, перетворені війною на гротескні декорації до фільму жахів вулиці селища Піски під Донецьком.
Оленка – солдат-піхотинець. До того ж, піхотинець вже досвідчений, обстріляний. Навіть з першого погляду можна про це судити. Спорядження добре підігнане, зброя лежить поруч абсолютно правильно, щоби, якщо доведеться її схопити, – не втратити жодної зайвої миті. Дорослі очі та розумний погляд видає її внутрішню зосередженість. І готовність будь якої миті вступити у бій. Такого не показують у художніх фільмах. Так не може зіграти актор. Це не декорація, не виконання Статуту і не спроба справити враження, а повсякденна реальність загартованого в боях українського воїна…
– Як давно Ви воюєте?
– Контракт зі Збройними Силами України уклала у 2017-му. Спочатку два з половиною місяці в навчальному центрі Десна. А потім потрапила в батальйон. Ось уже в жовтні буде два роки. Це мій другий виїзд в Піски.
– Як склалося так, що Ви обрали шлях військовослужбовця?
– З дитинства мріяла пов'язати своє життя з військовою службою. Можливо, багато фільмів про військових дивилася. У мене в сім’ї немає військових, але дуже багато армійців серед друзів. Щоправда, фільми і життя – це різні речі.
– Зараз ви на передньому краї. Як вдається переборювати страх, ладнати із собою?
– Перший раз, як потрапила сюди, було дуже страшно, а потім звикаєш. Вдруге у цьому році заїхали – як удома вже, усе знаєш. Але пильність не втрачаєш. Десь скло затріщало, залізо – «на вушному сидиш» (вивчаєш обстановку навколо на слух, – прим. авт.).
– Що було найважчим і найстрашнішим?
– Спочатку було важко звикнути до такого режиму. Ти не можеш вийти, коли тобі хочеться, робити те, що хочеться. Також було важко звикнути до того, що у темну пору ти уже не вийдеш вільно. Головне, напевне, – це підтримка побратимів. Вона має дуже важливе значення.
– Батьки знають, де Ви зараз перебуваєте?
– Зараз так. Минулого року, коли вперше виїжджала в район бойових дій, не знали.
– Як батьки відносяться до Вашої бойової служби?
– Мама з самого початку була проти. Вона і зараз проти. А батько підтримав.
– У вас були бойові зіткнення, доводилося стріляти?
– Так. Доводилося давати відповідь. Щоб впритул підходили (російські бойовики, – прим. авт.), – такого не було. А працювати на відстані приходилося.
– Як вдавалося пересилити себе, коли хочеться заховатися, а треба діяти?
– Спочатку переживаєш. А далі усе на адреналіні. Вибіг – відпрацював. Всі розуміють, де вони і заради чого вони тут знаходяться.
– З що б’єтеся особисто Ви?
– По перше, за нашу землю. Це наша країна. По друге – з дитинства була така мрія. Хотілось потрапити на службу. Сам стиль життя мені імпонує. Постійно «на валізах», постійно в дорозі, постійно в русі.
– Сьогодні про своє рішення не жалієте?
– Ні, ані крапельки. На початку дуже багато хто ставив таке питання. Особливо батьки вдома: «Як це, дівчинці 19 років тільки виповнилося, а вона на війну поїхала? Це не для дівчинки!». Буває, морально втомлюєшся дуже сильно, а фізично – ні.
– Від чого буває моральна втома?
– Все одно якісь дрібні непорозуміння бувають навіть між своїми. Не хочеться, щоб у колективі хтось сварився. Колектив – це ж як одна сім’я. В сім’ї, якщо рідні сваряться між собою, також розчаровуєшся.
– Важко було увійти в колектив як дівчині, це мало якесь значення?
– Та ні. В навчальному центрі були здебільшого мої ровесники, серед яких 24 дівчини. Почувалася цілком вільно. Сюди приїхала – тут уже люди віком, як мої батьки, а дехто і старші. Було незвично, як до кого звертатися. Батьки з дитинства навчали поваги, на «Ви». А тут приїхала – кажуть: ніяких «Ви». До всіх на «ти». Досі з половиною підрозділу на «Ви» спілкуюся. А в плані того, що дівчина, – ні, важко не було. Жарти бувають різними. І розумієш усе. І посміятися можна. Але все це в межах розумного, воно певну грань не переходить.
– Наскільки Вам комфортно, коли приїжджаєте додому, зустрічаєтеся з друзями?
– У мене з цивільного життя залишилася одна подружка. Тут зв’язку, наприклад, немає. Я можу місяць-два не спілкуватися з нею, тому що не завжди виходить, і вона це розуміє. Вона усе одно буде рада мене чути і бачити, коли я приїду. В неї її молодий чоловік також служить, і їй простіше зрозуміти особливості нашого життя.
– А як щодо особистого життя?
– Не секрет. Так, є хлопець. І він – з мого підрозділу.
– Чи сприйняли б Ви хлопця, який не служив?
– Напевно – ні. Кожен має це зробити. Одна справа, коли за станом здоров’я хлопець не може служити, а інша – якщо він просто «відкосив». Так, для мене це дуже важливо. У мене з однокласників, хлопців ніхто не служив. Тому якось не дуже сприймаю таких людей.
– Які у Вас плани на майбутнє?
– Тут не особливо багато загадуєш. Плани є, але я не хочу їх поки озвучувати. Думаю, чи продовжувати контракт далі, чи здобути вищу освіту. Поки схиляюся до того, що продовжуватиму контракт.
– Служба буває різна. Зокрема – в тилу. Чому Ви тут і зараз?
– З самого початку, коли прийшла у військкомат, – попросила відправити мене у бойову бригаду. І коли вже прийшло відношення з батальйону, – теж попросила, щоб не в тиловий підрозділ. Не можу я на місці сидіти. З папірцями також не люблю працювати. Так і склалося…
– Як ставляться до Вашого вибору вчителі?
– Дуже пишаються. В школу багато разів запрошували. Коли тут була, просто не мала можливості приїхати. У відпустці не відмовляла. І туди, де навчалася після школи, – також їздила. Там теж усі мені дуже раді.
– Ваші побажання близьким?
– Перш за все – здоров’я всім! І близьким, і рідним, і друзям. Здоров’я – це найважливіше. Скільки би грошей у тебе не було – здоров’я ти навряд чи купиш. Щастя і благополуччя.
– Яка Ваша найзаповітніша мрія?
– Вона уже здійснилася. Я дуже хотіла на службу потрапити. І зараз я тут. Роблю те, що повинна і що мені подобається.
– Дякуємо за розмову! Бережіть себе!
Geplaatst door Операція об'єднаних сил / Joint Forces Operation op Vrijdag 2 augustus 2019