Біографія

Радянський правозахисник, дисидент і політв’язень, політик і громадський діяч, один з моральних авторитетів сучасної незалежної України і визнаних лідерів кримськотатарського національного руху.

Перший голова Меджлісу кримськотатарського народу  у  1991-2013 рр. Один із засновників та  член Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Депутат Верховної Ради України семи скликань – з III по IX (1998 г. – по теперішній час), представляв у них п'ять політичних сил («Народний рух України», «Наша Україна», «Батьківщина», «Блок Петра Порошенка  – «Солідарність» та « Європейська Солідарність»).

У 2014–2019 рр. - Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу.

У Верховній Раді IX скликання – член фракції «Європейська Солідарність».

Член Благодійного фонду Георгія Логвинського «Інноваційні технології майбутнього».

Народився 13 листопада 1943 року в селі Ай-Серез неподалік від міста Судак у Кримській АРСР (тепер – село Межиріччя в складі Судацької міськради. Воно ж є батьківщиною Абдурахмана Чубарова – батька нинішнього голови Меджлісу кримських татар Рефата Чубарова). За іншими даними, народився в с. Бозкой, куди його батьки були виселені з Ай-Сереза.

Сім'я

Батьки Мустафи – Абдулджеміль (1899–1983) і Махфуре (Махпуре) Мустафаєви.

Батьки Мустафи Джемілєва

18 травня 1944 р. сім’я Мустафаєвих була депортована разом з усім кримськотатарським народом в Узбекистан, де перебувала під адміністративним наглядом в Андижанській області. У 1955 р сім’я переїхала  до Андижана, у 1956 – до м. Мірзачуева (зараз – Гулістан, 80-тисячне місто в Сирдар’їнській обл., Узбекистан).

У Абдулджеміля не було середньої освіти, але він дуже багато читав, а Махфуре практично напам’ять знала Коран. Коли настав час вступати до комсомолу, батько сказав Мустафі: «Ми не можемо примушувати або наказувати, але якщо тобі вдасться не вступити до комсомолу – ми будемо дуже раді».

Мустафа у 1959 р.

Брати Анафі (1941 р. н.)  та Асан. Анафему справив великий вплив на світогляд Мустафи, вчив його відбирати «зерна з полови» всього масиву офіційної друкованої продукції.

Сестри – Шевкіє, Васфіє, Гульзар, Діляра.

Від першого шлюбу у Мустафи Джемілєва є донька Ельзара Абдулджелілова. Її дочка (онучка Джемілєва) Джаніке померла в 10-річному віці через нещасний випадок.

Одружений другим шлюбом на Сафінар Джемільовій. Свого часу вона закінчила Ташкентський інститут іноземних мов. Перший її чоловік помер від важкої хвороби, вона рано присвятила себе боротьбі за повернення кримськотатарського народу на батьківщину. Познайомилася з Мустафою, який перебував на засланні на Колимі (Якутія), за допомогою листування – вона багато чула про нього як про «махрового антисовєтчика» і про шановану серед кримських татар постать. У 1980 р. вона вирушила до нього на поселення, з тих часів вони разом. На початку 1990-х (вже по поверненню до Криму) Сафінар очолила Лігу кримськотатарських жінок.

Мустафа та Сафінар Джемілєви під час прийому у Сенаті Польської Республіки, 3 червня 2014 року

Прийомний син – Ельдар Ебубекіров (1974 р.н.).

Син Хайсер. Народився в серпні 1981 року в Якутії. 27 травня 2013 р. він з необережності застрелив друга сім’ї Февзі Едемова, який працював в будинку Джемілєвих в Бахчисараї. Два місяці утримувався під вартою в Кримській психіатричній лікарні №1. Мустафа Джемілєв висловив співчуття родині загиблого і підтвердив, що його син лікувався у 2008 р. у психіатричній клініці Стамбула і, перебуваючи в Таїланді, вживав марихуану і мав бажання накласти на себе руки. Після анексії Криму Хайсер Джемілєва вивезли до Астрахані. Російський суд в червні 2015 р. засудив його до 5 років позбавлення волі за звинуваченням в заподіянні смерті з необережності і зберіганні зброї.

25 листопада 2016 р. Хайсер Джемілєв був звільнений і повернувся до України.

13 березня 2018 р. у Хайсер Джемілєва народилася донька Мер’єм.

Добробут і cтатки

Остання декларація, яку подав Мустафа Джемілєв, охоплює 2017 рік. У ній зазначено, що він особисто володіє з 2001 р. квартирою в Києві площею 104 кв. м, а також квартирами у Сімферополі площею 50 кв. м (з 2000 р.) і 16,9 кв. м (з 2008 р.).

Має він у власності  дві земельні ділянки (1,06 га і 12 соток) в районі Гостомель – Ірпінь під Києвом і автомобіль Toyota Camry (2015 р. випуску, 740 тис. грн). Сафінар Джемільовій належать житловий будинок в 180 кв. м і ділянка (6 соток) в Бахчисараї (Крим).

Депутатська зарплатня декларанта становила у 2017 р. 242,7 тис. грн, пенсія – 169 тис. грн. (В 2019 р. Джемілєвим до доходів додані ще 155 тис. грн пенсійних виплат і 375 тис. грн від продажу ТОВ «Компанії «Блек Сі» рухомого майна – ймовірно, автомобіля  дружини «Шкода-Октавія»), відсотки за банківськими вкладами – 48,5 тис. грн.

Активи в «Правекс-банку» становлять: у Джемілєва – 438,2 тис. грн, $17,3 тис. та €19,6 тис.; у дружини – 141 тис. грн. Ще 80 тис. грн сім’я дала в борг.

Освіта

Підлітком за допомогою батька Мустафа старанно навчався читання та письма арабською графікою – для того, щоб читати кримськотатарську періодику.

Закінчив школу в Гулістані. У 1959 р. не зміг вступити до Середньоазіатського державного університету (на східний факультет або факультет арабської мови і літератури) через заборону приймати до університету кримських татар.

У 1962 році вступив до Ташкентського інституту інженерів іригації і меліорації сільського господарства. Однак у 1965 р. був виключений з 4-го курсу за приписом КДБ СРСР (див. «Правозахисна діяльність»). Втім, у всіх біографіях Джемілєва зазначено: «освіта – вища».

Мустафа Джемілєв у 1968 р.

Кар'єра і бізнес

Правозахисна діяльність

Мустафу Джемілєва протягом 1966–1983 рр. було шість разів заарештований, він мав сім судимостей, провів в ув’язненні 15 років за безглуздими і надуманими звинуваченнями на кшталт «поширення завідомо неправдивих і наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». А насправді – його покарано за намагання політичної реабілітації кримськотатарського народу і його повернення на історичну батьківщину. При цьому у вересні 2015 р. один з російських телеканалів відверто брехав про Джемілєва в своєму репортажі в найгірших традиціях радянської пропаганди: «Його перша судимість була за крадіжку зі зломом, друга – за згвалтування».

В Узбекистані наприкінці 1961 р. Джемілєв бере участь в діяльності нелегальної молодіжної організації «Союз кримськотатарської молоді», створеної для збереження національного культурного середовища та звернення з петиціями.

Навесні 1962 р. організація була розігнана владою (її насторожив збір даних про загиблих в місцях заслання кримських татар, матеріалів проти садистів-комендантів, які знущалися над народом в роки сталінщини).

У тому 1965 р. Джемілєв звинуватив співробітників редакції газети «Ленін байраг'и» в перешкоджанні вирішення питання про повернення татар до Криму. Заявивши, що він не згоден з політикою партії з національного питання, Джемілєв запропонував газетярам на  знак солідарності з ним здати свої партійні квитки.

У вересні 1965 р. Джемілєв піддавався принизливим обшукам і образам на національному підґрунті, у нього відібрали паспорт. У 1965 р. за негласним розпорядженням КДБ СРСР був виключений з 4-го курсу Ташкентського інституту інженерів іригації і меліорації сільського господарства – за поширення серед кримськотатарської молоді свого рукопису «Стислий історичний нарис тюркської культури в Криму в XIII–XVIII століть». Зміст праці співробітникам КДБ здавався «націоналістичним і антирадянським». Виключенню з інституту передувало обговорення «персональної справи»... Джемілєв шукав захисту в Москві, в листопаді 1965 р. «проїздом» вступив на 3-й курс заочного відділення фізико-математичного факультету педінституту в м. Мелекесі (Ульянівська обл.). У Міністерстві сільського господарства СРСР відрахування вважали за поспішне. Але в Ташкенті розсудили інакше: ставили умови, тягнули з поверненням документів, провокували то уявну «крадіжку» підкинутого годинника, то «образи» в бік міліціонерів.

Вперше засуджений в травні 1966 року – нібито у зв’язку з «ухиленням від чергового призову в армію» та відмовою служити за політичними мотивами його засудили до півтора років позбавлення волі. В ІТУ він побував в штрафному ізоляторі «за проведення антирадянської пропаганди серед ув’язнених», оголошував голодування.

Джемілєв - вязень табору (другий ліворуч у верхньому ряду; липень 1968).

У 1967 р. Мустафа тісно зблизився з відомим генералом-правозахисником Петром Григоренко і практично з усіма московськими дисидентами.

Після арешту Григоренка у травні 1969 р. Джемілєв та ще 14 радянських дисидентів заснували «Ініціативну групу із захисту прав людини в СРСР», що боролася з політичними переслідуваннями в Радянському Союзі. Незабаром 11 з 15 членів групи заарештували і засудили, сімох змусили залишити СРСР.

Вересень 1969 року – другий арешт Джемілєва. Його справу було об’єднано зі справою дисидента, вчителя і поета Іллі Габая, і слухалася вона в Ташкентському міському суді в січні 1970. Будівлю суду охороняли міліцейські наряди і близько 20–30 співробітників КДБ. Підсудні винними себе не визнали. Джемілєв отримав три роки позбавлення волі і провів у СІЗО 30-денне голодування протесту.

Травень1974 р. – Джемілєва провокують на бійку, дають 15 діб за «хуліганство». У червні після 9-денного голодування хворого Джемілєва заарештовують вже за «ухилення від військових зборів», насправді побоюючись поїздки Джемілєва до Москви для передачі Президентові США Річарду Ніксону петиції про проблеми кримських татар. Вирок суду – один рік у ВТК суворого режиму.

За три дні до закінчення терміну, у червні 1975 р., проти Джемілєва сфабрикували нову кримінальну справу – на підставі показань лжесвідка (який згодом відмовився від показань). Борючись проти фальсифікації, Мустафа провів 303-денне голодування, що набуло широкого розголосу в світі. Його примусово годували через зонд і ін’єкції глюкози. На захист «в’язня совісті» виступили відомі постаті, включаючи академіка Андрія Сахарова, дисидента-генерала Петра Григоренка, письменників Генріха Бьолля та Лідії Чуковської, вчених, сенаторів тощо.

Мустафа Джемілєв та Андрій Сахаров. 1996 р.

У відповідь у грудні 1975 р., за півроку до закінчення терміну, влада СРСР «вигадує» чергову справу проти дисидента.

На початку 1976 р. на весь світ поширилася звістка про нібито смерть Джемілєва через голодування, він надовго зник, про нього не було жодної звістки. Його «воскресили» напередодні суду у квітні 1976 р. Були ужито підвищених заходів безпеки. Вирок – 2,5 року у ВТК суворого режиму «Приморська» на Далекому Сході. На заочне прохання Сахарова Джемілєв припиняє 10-місячне голодування.  

Після звільнення продовжив брати участь у правозахисному русі, за що в лютому 1979 р. його заарештували вп’яте. Вирок – 4 роки заслання в Якутії. Туди приїжджає його майбутня дружина Сафінар, і там народжується син (див. «Сім’я»). Там же Джемілєви приятелюють із родиною відомого дисидента Олександра Подрабінека, спілкуються з В’ячеславом Чорноволом.

Сафінар,Хайсер та Мустафа Джемілєви. Якутія. 1982 р.

Мустафа і Сафінар Джемілєви. Якутія. Липень 1980 р.

У лютому 1983 р. із якутського заслання Джемілєви прибули до Криму, але через за три дні були видворені звідти до м. Янгіюль (райцентр під Ташкентом, батьківщина сучасного українського режисера Ахтема Сеітаблаєва).

Наприкінці 1983 р. на Джемілєва чекає шостий арешт і три роки в таборі суворого режиму в Магаданській обл. До звичних звинувачень у наклепі на радянський лад додали запис передач зарубіжних радіостанцій та «організацію масових заворушень» при спробі перевезти тіло батька до Криму для поховання.

Перед закінченням терміну в листопаді 1986 р.– нова кримінальну справу: йому інкримінують 29 епізодів «злісної непокори». Але вирок – напрочуд «м’який»: 3 роки умовно з 5-річним випробувальним терміном і звільнення з-під варти в залі суду. Позначилися зміни у політичній ситуації в СРСР, ймовірна домовленість між генсеком ЦК КПРС Горбачовим і президентом США Рейганом на зустрічі в Рейк’явіку і потужна міжнародна кампанія на захист дисидентів.

Влітку 1987 р. Джемілєв став співорганізатором багатоденної демонстрації кримських татар на Красній площі в Москві, які вимагали свого повернення до Криму і відновлення автономії півострова.

Джемілєв став членом Центральної ініціативної групи Національного руху кримських татар. А в 1989 р. очолив Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР). І, нарешті, повернувся з родиною до рідного Криму, в Бахчисарай.

У червні 1991 р. на Курултаї (національному з’їзді кримських татар, скликаному вперше після 1917 р.) Джемілєва обрано Головою Меджлісу кримськотатарського народу – вищого представницького органу нації. На цій посаді він залишався до осені 2013 року, коли в результаті виборів його змінив Рефат Чубаров.

Олена Бонер, Сафінар і Мустафа Джемілєви, Андрій Сахаров

Трудова діяльність

Через політичні переслідування Джемілєва його трудова діяльність уривчаста. Відомо, що:

– у 16-річному віці (1959 р.) Джемілєв працював токарем на Ташкентському авіаційному заводі;

– у 1962 р. працював слюсарем і електрослюсарем на Мірзачульському ремонтно-механічному заводі в Ташкентській області;

– з вересня 1972 по червень 1974 рр. – інженер в радгоспі біля Гулістану (під адміністративним наглядом);

– в 1979–1981 рр. – працював на засланні – на кисневої станції в сел. Зирянка Верхнеколимського улусу Якутської АРСР;

– у 1983 р. в м. Янгіюлі трудився слюсарем, різноробочим.

Мустафа Джемілєв. 1979 р.

Робота у Верховній Раді

Депутатом Верховної Ради III скликання Джемілєв став у березні 1998 р. як безпартійний депутат в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі (під №9), але пізніше приєднався до «Народного руху України» (№29 у списку). Він та Рефат Чубаров стали першими представниками кримськотатарського народу в парламенті.

До Верховної Ради IV скликання в 2002 р. Джемілєв обраний за партійним списком (під №28) «Нашої України». Однак у вересні 2005 р перейшов до депутатської фракції «Народного руху України». У вересні 2003 р. зареєстрував законопроект «Про статус кримськотатарського народу» і став співавтором проекту Закону «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою».

До парламенту V скликання в 2006 р. Джемілєв знову обирався від «Нашої України» (№45 у списку). Брав участь в роботі Слідчої комісії ВР з вивчення вибіркового відшкодування ПДВ і порушення податкового законодавства працівниками ДПАУ і Держказначейства.

Депутатом ВР VI скликання Джемілєв став через рік, на позачергових виборах 2007 р. Обраний від блоку «Наша Україна – Національна Самооборона» (№27 у списку).

У 2011 р. заявив про бажання залишити посаду голови Меджлісу, але Курултай подовжив його повноваження.

До Верховної Ради VII скликання в 2012 р. Джемілєв обирався від партії «ВО «Батьківщина» 12-м номером у списку, але після арешту Юлії Тимошенко і Юрія Луценка потрапив до першої десятки. Входив до складу кількох груп і об’єднань, Парламентської Асамблеї Ради Європи.

У листопаді 2014 р. Джемілєв на позачергових виборах обирається до парламенту VIII скликання – за списком пропрезидентської «партії влади» – «Блоку Петра Порошенка «Солідарність» (№5 у списку). Став членом фракції «БПП».

Нарешті, до Верховної Ради IX скликання 76-річний політик (другий за віком у ВР після 78-річного Юлія Іоффе) проходить під №6 у списку очолюваної Порошенком Політичної партії «Європейська солідарність».

Весь цей час його профілем роботи у ВР були проблеми національних меншин, міжнаціональних відносин і прав людини. Джемілєв – переконаний прихильник європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Вніс не менше 40 законопроектів і 6 поправок до Законів.

На даний час Джемілєв – член Комітету ВР з питань прав людини, деокупації і реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин. Входить до складу Постійної делегації в Парламентській асамблеї Організації Чорноморського економічного співробітництва.

Діяльність після анексії Криму

Після перемоги Євромайдану Джемілєв став одним з основних прокураїнських політичних діячів Криму під час Кримської кризи, разом із Рефатом Чубаровим (який змінив його на посту лідера Меджлісу в жовтні 2013 р.) брав участь у мітингах і домагався деескалації ситуації в Криму. За його словами, деякі активісти кримських татар не поділяли «безкровної» політики Меджлісу і всерйоз обговорювали ідеї джихаду («священної війни»). За участю Джемілєва був організований кримськотатарський загін самооборони.

Під час кримських подій 2014 р. Джемілєв підтримав територіальну цілісність України і не визнав референдум про статус Криму. Він різко виступив проти приєднання Криму до Росії, заявивши, що в разі «анексії Криму» РФ ризикує повторенням кривавих конфліктів, подібних чеченському.

У лютому 2015 р. Джемілєв закликав президента України Порошенка вдатися до повної блокади Криму, відрізавши півострів від постачання енергоносіїв і продуктів харчування. А у вересні став одним з ініціаторів економічної блокади Криму з боку України.

У березні 2014 р. політик зустрівся з лідерами НАТО і закликав ввести миротворчі війська ООН до Криму, при цьому не брати до уваги результати оголошеного референдуму.

На початку квітня 2014 р. Джемілєв звертався до уряду Туреччини з закликом закрити Босфорську протоку для проходження російських військових кораблів і направити турецький флот до берегів півострова, «щоб агресор не відчував себе так впевнено». За його словами, відповідь турецької сторони був такою: перший з цих кроків суперечить міжнародним угодам щодо судноплавства, а другий вимагає рішення НАТО. Джемілєв нібито досадував, що Туреччина не може діяти рішуче, тому що сидить на «газовому гачку» у Росії.

Джемілєв запропонував перетворити ряд районів Херсонської області на Автономну республіку Крим у складі України.

22 квітня 2014 р. російська влада заборонила Джемілєву в’їзд до Росії і анексуваного Криму. У липні того ж року Джемілєв звернувся з позовом проти РФ до Європейського суду з прав людини у зв’язку з порушенням прав кримських татар.

3 травня 2014 р. декілька тисяч кримських татар попрямували до Турецького валу в Армянську зустрічати свого «нев’їзного» лідера. Їх автоколона була заблокована російським ЗМОПом з бронетехнікою.  Проте колона активістів прорвалася крізь живий щит спецпризначенців, попрямувавши до пункту пропуску пішки. Після пострілів у повітря перелякані люди інстинктивно стали бігти через російський «псевдокордон» в бік українського. Там і відбулася довгоочікувана зустріч з Джемілєвим, але провести його на півострів не вдалося.

Джемілєв намагається потрапити на територію Кримського півострова. 3 травня 2014 р.

 20 серпня 2014 р. тодішній очільник держави Петро Порошенко призначив Джемілєва Уповноваженим Президента України у справах кримськотатарського народу (полишив посаду 18 травня 2019 р., коли після обрання нового президента вся адміністрація Порошенка пішла у відставку).

В вересні 2019 р. Джемілєв заявив, що президент Володимир Зеленський на рівні указу не скасовував інститут уповноваженого у справах кримськотатарського народу, хоча чутки про це ходили.

У січні 2016 р. Київський районний суд окупованого Сімферополя заочно заарештував Джемілєва. Його оголосили у федеральний розшук, було порушено кримінальну справу за трьома статтями КК Росії, пов’язаних з тероризмом і підривом основ державної безпеки РФ.

1 листопада 2018 р. РФ впровадила санкції проти 322 громадян Україні, в  тому числі – й Джемілєва.

У червні 2019 р. Джемілєв заявив про готовність запропонувати президенту України В. Зеленському новий, Стамбульський формат для перемовин про долю Донбасу і Криму, оскільки Туреччина – член НАТО, але при цьому її президент Р. Ердоган – в добрих стосунках із російським лідером В. Путіним. МЗС Туреччини до цього готове. Джемілєв вважає, що структури ОБСЄ все більш віддалені від кримського питання. Він не заперечує Мінського формату, але сам Мінськ, на його думку, – не найвдаліше місто для переговорів, оскільки Білорусь фактично підтримала анексію Криму.

Заслуги

У 2011 р. Джемілєва було висунуто на здобуття Нобелівської премії миру (кандидатуру запропонували Асоціація захисту репресованих народів Німеччини, нардеп Борис Тарасюк, два парламентарія з Литви і Канади, 17 професорів вузів семи країн).

Має понад 20 нагород і звань. Є надзвичайно популярним у Туреччині, де його ім’ям названі вулиці, площі. Він є почесним громадянином міст і доктором ряду університетів цієї країни.

Джемілєв потрапив до списку «100 найбільш впливових людей України» за версією журналу «Новий час», оприлюдненого у серпні 2019 р. У нього в рейтингу – 68-а позиція.

Компромат і чутки

Один з найголовніших скандалів, в якому фігурував Джемілєв, –історія сумнозвісного «Імдат-банку» (пізніше – банку «Крим-Юрт»). Через зазначений банк в 1990-і роки з бюджетів України і РФ проводились кошти під Програму повернення і облаштування кримських татар. Їх витрачання контролював Меджліс і фракція «Курултай» в ВР Криму. Але обсяг нецільового використання бюджетних коштів у 1997 р. перевищив 2 млн. грн. «Розпилення» грошей з бюджету за складними схемами вели сам банк і його найбільший співзасновник «Фонд Крим», з одного боку, і посадові особи в управлінні капбудівництва кримського уряду і Державному комітеті у справах національностей АРК, з іншого. До схем були нібито долучені особи з керівництва Криму и навіть кримінальні структури. Джемілєву як Президентові  Фонду «Крим» и співзасновникові банку закидали те, що, всупереч волі більшості в Меджлісі, він наполегливо продовжував конкретні дії з метою збереження в банку розрахункових рахунків структур, через які «вимиваються» чималі бюджетні кошти. А також те, що Джемілєв всіляко відтерміновував розгляд питання по банк Президією Меджлісу.

У 1997 р. група з 16 членів Меджлісу звинуватила Джемілєва у прівласненні коштів «Імдат-банку» и авторитарному управлінні Меджлісом.  Конфлікт закінчився тим, що на Курултаї в березні 1998 р. всі 16 опонентів Джемілєва були виведені зі складу Меджлісу. Айше Сеітмуратова, ветеран кримськотатарського національного руху, на зустрічі, де був присутній і сам Джемілєв, теж дорікала йому за роботу «Імдат-банку»:

«Якщо хтось засунув руку до кишені народу, прошу, поки народ не обрубає вам руку, покладіть, все поверніть народу. Я не знаю, хто це зробив, але Мустафа повинен вибачитися перед народом хоча б за те, що він допустив. Треба ділитися шматком хліба...».

Пізніше Джемілєв заявляв: «Ми допомагали створенню цього банку для того, щоб сприяти розвитку бізнесу кримських татар і щоб були підконтрольні кошти, які виділяються з бюджету України, але, на жаль, у нас це не вийшло. Дуже багато сил були зацікавлені, щоб у кримських татар не було свого банку, і це у них вийшло».

Преса не раз пов’язувала Джемілєва також з етнічним кримськотатарським організованим злочинним угрупованням (ОЗУ) «Імдат» і організацією бойовиків «Адалет» («Справедливість»), якою керував начальник особистої охорони Мустафи Джемілєва 45-річний Февзі Кубедінов. Cам Джемілєв заперечував причетність охоронців Меджлісу до ОПГ «Імдат». Він стверджував, що глава МВС Юрій Луценко погодився видати охороні дозвіл на носіння зброї (ймовірно, травматичної).

Як писав антикорупційний інформаційно-аналітичний портал job-sbu.org, у 2008 р., «скромні» дані про доходи, що подаються Мустафою Джемілєвим в деклараціях про майновий стан, не відповідають реальному рівню добробуту. На думку видання, в 2008 р. в банку «Надра» на рахунку дружини Мустафи Джемілєва знаходились 1,1 млн. грн. Практично весь бізнес татар в Криму, декілька будівельних компаній в Туреччині, готелі, розважальні комплекси в Антальї нібито знаходяться під контролем або впливом Джемілєва та його найближчого оточення. Частина бізнесу переведена до Туреччини нібито після ліквідації ОЗУ «Імдат».

Джемілєва звинувачували в авторитаризмі, протистоянні з більшістю Меджлісу у низці принципових питань. Зокрема, в тому, що в складному переговорному процесі між фракціями ВР Криму з питання формування нового уряду в лютому-травні 1997 р. він проводив сепаратні переговори з лідерами «проросійських фракцій» за спиною фракції «Курултай».

Неоднозначні оцінки викликало і те, що у виборах Верховної Ради України III скликання Джемілєв без узгодження з Меджлісом домовився про участь кримськотатарського народу в виборчій кампанії разом з Народним рухом України.

Джемілєва критикували за те, що в середині 1990-х Меджлісом велася «дуже млява робота» щодо законопроектів про статус кримськотатарського народу в Україні, про корінні народи, представництві народу в законодавчих та виконавчих гілках влади в Україні і в Криму.

Джемілєва критикували за те, що в середині 1990-х Меджлісом велася «дуже млява робота» щодо законопроектів про статус кримськотатарського народу в Україні, про корінні народи, представництві народу в законодавчих та виконавчих гілках влади в Україні і в Криму.

Опозиційно налаштовані до Мустафи Абдулджемільоглу (і, можливо, проросійські) ЗМІ стверджували, що:

– величезна фінансова і гуманітарна закордонна допомога йшла насамперед у всілякі організації і фонди, підконтрольні сім’ї Джемілєва;

– суть ініційованої ним продовольчої блокади Криму полягає в спробі організувати банальний рекет проїжджаючих на територію півострова вантажівок;

– акція зі спробою прориву кордону у 2014 р. була оплачена польської премією «Солідарність» в розмірі 1 млн. євро, яка була вручена особисто Джемілєву.

В часи «перебудови» і перші роки незалежності України існувала принципова конфронтація між Організацією кримськотатарського національного руху (ОКНР) на чолі з Джемілєвим, з одного боку, і організацією «Міллі Фірка» та Національним рухом кримських татар (НРКТ, лідер – Юрій Османов, 1941–1993) ­– послідовниками поглядів культового просвітителя Ісмаїла Гаспринського, з іншого.

Українські джерела часом називали «помірну», орієнтовану на сприяння колишнього нового радянського керівництва НРКТ реальною альтернативою «радикальній» ОКНР Джемілєва (хоча останній завжди закликав до мирної, ненасильницької боротьби за повернення кримськотатарського народу на батьківщину).

А самого Османова, сина партизана, випускника МВТУ ім. Баумана, фізика, дисидента, котрий пережив арешти, табори, заслання і «психушки», також визнавали яскравим лідером кримських татар.

У ЗМІ писали, що лідери рухів мали різні уявлення про цілі та методи національної боротьби і відчували взаємну особисту неприхильність. Османов, можливо, відчувачи ревнощі до його популярності, вважав Джемілєва «агентом КДБ», якого заглибили в рух з метою його розколу і знищення, а тому при першій-ліпшій можливості намагався викрити «провокатора». У ОКНР натомість говорили про «психічне нездоров’я» Османова.

У березні 2014 р. з ініціативи президента РФ В. Путіна відбулася його тривала телефонна розмова з Джемілєвим. І той невдовзі розповів ЗМІ, що Путін нібито дав розпорядження уникнути будь-яких ексцесів з кримськими татарами. Це викликало певний резонанс і гадки: мовляв, не сепаратні це часом перемовини? За заявою деяких ЗМІ, які посилались на слова нардепа Ірини Геращенко, Путін в обмін на підтримку Джемілєва також обіцяв випустити з в’язниці його сина Хайсера.

За твердженнями деяких російських джерел, у Верховній Раді популярний в Туреччині Джемілєв проявив себе як безкомпромісний прихильник заперечення геноциду вірменського населення  1915 р. і гостро критикував спроби провести через парламент закон про визнання геноциду вірмен.

Фотографії

Відео

Посилання

Контактні дані:

Тел: (044) 255-46-26

Ел. пошта: [email protected]

Сторінка на сайті Верховної Ради:

https://itd.rada.gov.ua/mps/info/page/2394

Офиційний сайт:

http://www.dzemiliev-rada.org.ua/

Мустафа Джемилев на сайте Тwitter   https://twitter.com/MDzhemilev