"Війна не закінчена доти, доки не поховано останнього солдата", - саме такого принципу вже кілька років поспіль дотримуються учасники гуманітарної місії "Чорний Тюльпан". Люди, які стали волонтерами виключно тому, що цього від них вимагали обставини і поклик серця.

Їх історія почалася в далеких підніжжях гір і волею долі триває у найбільш неспокійних точках на сході нашої країни. Як це – змінити експедиції історичного напрямку на пошук тіл загиблих військових в самому епіцентрі війни?

Аби показати всю правду про тих, хто на власних плечах з 2 вересня 2014 року тягне важку, але гідну поваги справу, портал "Знай.ua" поспілкувався із представниками місії, Олександром Куковєровим та Білокінь Сергієм.

"Чорний Тюльпан": початок шляху довжиною у роки

Розпочали свою роботу у складі проекту ВГО "Союзу "Народна Пам'ять", за цей час подолали близько 20 тисяч кілометрів, об'їхали більше сотні населених пунктів, назви яких врізалися в пам'ять зі стрічок новин мало не кожному українцю – Саур-Могила, Красногорівка, Успенка, Червоносільське, бачили наслідки подій у Дебальцевому та біля Донецького аеропорту.

 А найголовніше – власними зусиллями змогли повернути 832 тіла загиблих, при чому з обох сторін фронту.

Колись вони всі разом були у горах, в Карпатах, займалися пошуковою роботою по Першій світовій війні, коли раптово розпочалася антитерористична операція.

Фото: "Всеукраїнська пошукова експедиція "Карпати"

Уже тоді до них звернувся за допомогою директор Національного військово-історичного музею України Таранець В.В.. Міністерство Оборони України шукало добровольців з числа цивільних осіб, яких можуть пустити на «ту» сторону.

 Тоді керівник організації Жилкін Ярослав Олександрович зробив доволі сміливий месседж: хто готовий їхати на Донбас, може приєднуватися, розпочався набір людей.

Фото: Жилкін Ярослав, керівник організації 

"Прокидаємося втомлені, не перший день працюємо. В горах робота важка. Стаємо на ранкову перевірку, виходить Олександр Павлович і каже: "мені зателефонували, хто готовий – крок вперед". А ми зовсім не розуміємо, що відбувається. Пішли практично всі. Потім відсіялися. Але той крок вперед для себе запам'ятав – зробив його чітко, впевнено і твердо", - згадує Олександр.

Втрачені та знайдені герої передової

На початку січня 2018-го волонтери поставили нарешті крапку в одній із найбільш суперечливих історій. Три роки поспіль був записаний до списків зниклих без вісти легендарний танковий екіпаж Т-64 з 30-ї окремої механізованої бригади, який складався з командира танку, старшого лейтенанта Артема Абрамовича,  наводчика Петра Барбуха та водія-механіка Ярослава Антонюка.

Прикрити собою тих, хто відступає – таку стратегію обрали ці двоє у серпні 2014-го біля села Нікіфорове, що на Донеччині. Нерівний бій відбувся, з того часу їх всі вважали мертвими. Але вже восени "Чорний Тюльпан" відправився на пошуки.

Фото: Олександр Куковеров

І недалеко від розбитого танку, посеред поля знайшли те, що лишилося від двох військових. Точно сказати, хто є хто, могла лише експертиза. Доводилося повертатися сюди вдруге, вже в листопаді, оглянути місцевість в районі Т-64 – раптом щось пропустили?

На прохання батьків, проводилася й повторна ексгумація тіла, аби з'ясувати, кому ж насправді належать останки, сумніви таки були.  Хай навіть за такий чималий проміжок часу, встановити правду вдалося, про що детальніше можете дізнатися в ролику із церемонії прощання з бійцем:

Дивіться: Довгий шлях додому

Титанічні зусилля: найскладніше завжди попереду

Недоспані ночі, постійне нервове напруження – ніщо, у порівнянні із тим, що чекає на волонтерів по поверненню додому. Саме тому навіть подяку від близьких загиблих воїнів вони приймають рідко. Просто не вистачає сили духу, почути те, про що волів би не згадувати:

"Вперше, коли ми поїхали, одразу скажу – було дуже складно. Всі хлопці, які їздили із "Чорним Тюльпаном", думаю абсолютно всі, не мають бажання спілкуватися із родичами. Чому? Пояснення дуже просте. Це страх. Тому що мало того, що ти коли працював там натерпівся всього, побачив це горе.

Плюс, тобі там розповідали, яка ти хороша, або погана людина. Різні ж трапляються…Тим паче, з того боку. Людина, яка грубо кажучи, працювала у шахті. Нічого не маю проти шахтарів. Але спочатку він працював, потім спився, а тут прийшла війна, йому дали автомат і вже себе вважає "владою". Але були й нормальні, які добре до нас ставилися. Навіть консерви свої віддавали. Мова йде про місцевих", - зізнається Куковєров.

Фото: пошуки в районі Т-64

То в чому ж ця різниця – "місцевий – не місцевий"? Все логічно і просто - місцевих видно одразу. Російська ж армія, вся в однаковій формі. Хто із них росіянин, хто ні, можна здогадатися тільки по тому, що один із них стоїть на блокпосту.

Пильність понад усе

Втручатися у будь-які справи, що не пов'язані безпосередньо із пошуком тіл, не входить у компетенцію "Чорного Тюльпана". До викриття так званих диверсій (приміром, ті випадки, коли сторона противника може якимось чином дістати форму ЗСУ і влаштувати провокацію під виглядом нашим військових), чи проведення слідчих дій, гуманітарна місія точно не має ніякого стосунку, тому не варто сприймати їх в якості оперативного органу.

Ці люди – волонтери, котрі точно не займаються з'ясуванням приналежності загиблих до тієї чи іншої структури. За шевронами, так би мовити, не оцінюють, адже цим займаються компетентні органи, яким передають учасники "Чорного Тюльпану" результати своїх поїздок.

Фото: "Вантаж 200"

Їх завдання полягає у максимально точному зборі даних про місцевість, де проводяться пошуки: приміром, прив'язка до дороги, GPS-координати, речі, які були у солдата. Тут важливі найменші деталі, тому що саме "Чорний Тюльпан" фактично і буде являтися першоджерелом інформації.

І від того, наскільки в повному обсязі вони її зберуть, залежить успіх частково і подальшого слідства.  На цьому задачі учасників місії закінчуються і справа переходить до рук співробітників МВС:

Дивіться: волонтер "Чорного Тюльпану": від побаченого у жилах стигне кров

"Ми не займалися розвідкою. В будь-якому випадку, якщо ми його знайшли – то точно привезли, поховали в Запоріжжі на кладовищі як "тимчасово невстановлену особу". Навіть якщо він в нашій, чи не нашій формі – привезли на нашу територію",- пояснює Олександр.

Кожен з них для нас – живий

В офісі ВГО "Союз "Народна Пам'ять" існує також окрема гаряча лінія, куди телефонують родичі, відбувається обмін інформацією. І не дивно, адже справа після поховання військового під окремим номером (до з'ясування всіх обставин) не закінчується – після отримання результатів експертизи проводиться повторна ексгумація.

Найбільше складне у цій ситуації – навіть не забрати тіла, а безперечно, набратися духу для того, щоб приїхати до сім'ї, яка віддала свого сина на війну і більше ніколи не побачить:

"Ти привіз їх сина, бійця, повернув до України, передав для подальших слідчих дій. Але зателефонувати їм і сказати: "Ось, я знайшов вашу дитину"….Це дуже тяжко, тому що ти сумну, жахливу звістку приніс. Органам, які займаються цим (поліція, слідчі), для них – буденна тема. Можу ось дещо грубо сказати…Ніби картоплю розвантажують, і не бачать, що це – ЛЮДИНА. У них робота така, заточені. Що йому там? Бере папірець, телефонує і скаже – "зник ваш син".

А коли ти все бачив на власні очі, дістав його або прикопаним, або з обгорілої, підірваної техніки, або він вже був собаками розтасканий по полю….Ти вже з ним з'єднався на підсвідомому рівні. Ми розмовляємо з ними, коли піднімаємо, немов із живими, для свого спокою. Кажемо: "Братику, зачекай…Я тебе вже знайшов, я тебе вивезу, скоро повернешся…", - так виглядає зворотний бік війни очима волонтера.

Подібне ставлення до волонтерів прийшло ще із тої тематики, якою займалася організація ще до початку подій на Сході – розкопками і пошуками загиблих військовослужбовців часів Першої та Другої світових воєн.

До слова, тоді проводилися Міжнародні експедиції за участю і російських представників. Ніхто не ділився на кордони та національності, адже об'єднувала єдина мета. Через ситуацію, що склалася в останні кілька років, переважно – політичну, запросити фахівців сюди, або відправити наших не можливо. Хоча люди, насправді, цікавляться виключно історією.

"Знаходили при них документи, фотографії, малюнки. При чому не простих школярів, які висилають на фронт, а саме їх дітей. Було таке, що бійця вже роздерли тварини, а ми шукаємо довго. Знаємо – він у полі. А не можемо, тому що поле не прибране, величезне. Спробуй знайди. Десь із третього разу помітили тільки те, що від нього залишилось. Збираємо частини тіла на певній дистанції. І ось вітер подув, вилетів папірець. Що за папірець? А це призивний із військового комісаріату ".

Ярослав Жилкін

При цьому, задіяні в пошуках однієї людини можуть бути 10-12 волонтерів – ще одне свідчення того, наскільки серйозне ставлення до своєї місії. І відверте бажання не залишати початої справи, щоб не сталося. Але, на превеликий жаль, не завжди вдається.

"Збираємо всіх. Чи це добровольці, чи ЗСУ, чи навіть такі ж хлопці, тільки з того боку…. Ми абсолютно нейтральні. З мертвими не воюють. Якщо зараз кричати "Ми за Україну" офіційно, то наша група по ту сторону фронту просто не виїде. Потрапимо точно так само до підвалу…".

Під час особливо активних бойових дій групі доводилося неодноразово повертатися на одне й те саме поле. Адже не встигли зібрати тіла, як вже з'являються нові жертви:

"Інформації - мільйон. Було таке, що група відпрацювала сектор, повертається назад, адже з нового джерела звітують:там загинули хлопці. Ми кажемо, що вже були там, тільки звідти. Скільки можна обшукати за світловий день?....Коли зустрічаємося з друзями, перші два питання: навіщо це тобі потрібно? І друге – скільки платять? Але це моє чи то призначення, чи то покликання. І не можу сказати, чому".

Дивіться: Літопис "Чорного тюльпану" : 1200 днів смерті та надії

 P.S: історія "Чорного Тюльпану" не закінчується. Це тільки крапля в морі тих справ, якими займається місія. Але одне зрозуміло точно – жоден із них не жалкує ні секунди про своє рішення, прийняте давно і незворотньо. Бо знають, що там, у полях Донеччини, на них ще чекають воїни, душі яких досі живі.

Фото: ВГО "Союз "Народна пам'ять"