Популярна українська актриса Римма Зюбіна, яка покинула "Молодий театр", поділилась із фолловерами відчуттями щодо отримання нагород. Про інцидент знаменитість написала допис на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook.
Вона сказала, що про нагороди більше не писатиме, а в цьому тексті - все, що вона відчуває на цю тему.
— Багша, а чому у вас немає жодної медалі, чи ордену? — спитав якось я свого Вчителя, #Чімітдорж-ламу, — До вас же з усієї країни їдуть лікуватись, і з-за кордону навіть! А потім, ви переклали стільки тибетських книг з медицини!
— Ну, Доржо. По-перше, якби хтось хотів розкопати моє минуле, то вже у твоєму віці я вже був арештований, як «ворог народу».
— Але вам було усього десять! Як ви могли бути «ворогом»?!
— А отак. А потім мене розстріляли.
— Але...
— Ти знаєш цю історію. Я врятувався. А потім втік.
— Ну і все, «шито-крито», хто там дізнається зараз?
— Кому треба, той дізнається. Ти недооцінюєш цю владу. Якщо ти чимось їй не догодиш, справи можуть бути охо-хо, які погані... — старий монах похитав головою. — Але якщо ти будеш підспівувати, то повісять тобі на груди медальку!
— Якось воно виглядає... Хм... Не дуже.
— Авжеж. Тому дуже дивно, якби я чекав нагород від влади, яка мене вже один раз розстріляла.
— Але ж ви кажете, кожна праця має мати свою нагороду!
— Може. І має. Але нагорода, це не сам результат, а лише його відзнака. І відзнака ця дуже суб‘єктивна.
— То що, тоді не варто чекати нагороду?
— Не варто, Доржо. Вона сама тебе знайде. Бачиш, оцей годинник мені подарував один болгарин. Я його врятував від уремії, знаєш, коли сеча вже не виводилась нирками з організму і поступала у кров. Це найвища нагорода від конкретної людини. А оцей ланцюжок мені подарувала дівчинка років зо двадцять тому. Вона поламала хребет і не могла ворушити ногами. А тепер бігає. Це мої найкращі нагороди. Я не вірю у нагороди від влади. Від будь-якої влади.
— Навіть від хорошої?
— Не буває поганої, чи хорошої влади, Доржо. Так само, як не буває поганих і хороших людей. Бувають дурні і благі вчинки, котрі складають нашу карму. От що по-справжньому варто. Коли ти помреш, бодхісаттви не дивитимуться на твої побрякушки, титули, звання чи відзнаки. Вони дивитимуться на твої справи. От і все.
***
Думаєте, я одразу все так зрозумів? Ні. Минуло багато років, перш аніж я зрозумів те, що говорив мені Вчитель.
Саме тому, мої книжки не беруть участі у різних конкурсах, преміях, чи нагородах. Я попросив своє видавництво не подавати мої твори на жоден конкурс чи премію. Можливо, хтось скаже, що я вчиняю неправильно, та це моя суб‘єктивна позиція. Звання «народного» чи «заслуженого» (до речі, для мене завжди було загадкою, яка ж різниця між ними). У США, наприклад, є престижні премії, але не існує звання «заслуженого артиста США», чи як там.
За словами Зюбіної, премії чи відзнаки, це не погано. Просто це суб‘єктивна оцінка, як не крути, навіть якщо вона робиться колегіально. Просто тоді це сума суб‘єктивних оцінок журі чи комісії. Моє ставлення до усіх звань, премій, відзнак чи медалей - також суб‘єктивне. Для декого це і є визнання.
І підсумувала, що для неї визнання - це відгуки моїх читачів і те, що її книги добре продаються. А все решта вже й не так важливо
Про нагороди більше не писатиму
В цьому тексті Dorje Batuu все, що я відчуваю на тему
#пронагороди
Читайте
— Багша, а...
