Роботи міського фотографа Павла Пащенка друкували у Spiegel, Economist, New York Times, Washington Post, Financial Times. 35 років крізь об'єктив він спостерігав як змінювались політики, пейзажі та конфлікти.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяКореспонденти Знай.ua поцікавились у столичного фотокореспондента, яким він бачить місто, чим надихається та які моменти назавжди зафіксувались кадрами у пам'яті. Про все це - у інтерв'ю із діючим фотокором газети "Вечірній Київ" та "Хрещатик", який раніше працював для "Молоді України", газет "Україна Молода", "Фінансова Україна", "Народна армія" (газета Міністерства Оборони), тижневика "Галицькі контракти", журналів "Собственник", "Україна" та"Компаньйон". Павло Пащенко успішно співробітничав із Assosiated Press та іншими зарубіжними агенціями у якості фрілансера.
- Як давно фотографуєте?
- Я закінчив архітектурний факультет КНУБА (КІСІ). Дев'ять років був архітектором у різних конторах тодішнього Радянського Союзу. У 1989 році прийшов працювати у пресу. Був співробітником майже у всіх київських газетах, а "Молодь України" була моїм першим виданням.
Читайте також: Фотограф показав дахи Парижа в стилі урбанізму (фото)
Тобто, фотографую із 77 року, а перша надрукована фотографія вийшла у 1984 році (у Москві, у Радянському Союзі). 35 років займаюсь цим. У інтернеті виклав понад 3 тисячі фото, найбільше професійних кадрів - на Photopoligon.com. Свої роботи викладаю під псевдонімом [р2stepan2]
- Де ви шукаєте сюжети для фоторобіт?
- Сюжети бувають, як правило в місцях, де є достатня кількість людей. Свята, ринки, магазини, стадіони тощо. Чим більше людей - тим більше сюжетів. У мене в Києві є улюблені місця зі своїм особливим фотографічним полем. Це - Поділ. Багато знято сюжетів там.
- Які зміни ваших улюблених куточків міста вас найбільше вразили як фотографа та архітектора? Наприклад, на Подолі?
- Мені дуже не подобається забудова Поштової площі. Готель схожий на сундук поставили, трішки ближче до Дніпра. Висотність нового корпусу, який стирчить. Коли під горою ставиться будинок високий, то гора опускається, стає значно меншою. Масштаби дуже змінюються. Реконструкція підходу до річкового порту теж не подобається. Було стільки дерев - все порубали, немає затінку, були такі сосни... Чому вони не залишили місця для дерев - молоді б посадили, щоб вони потім підросли.
Я довго жив на Подолі. А зараз - на Оболоні. Район Контрактової, Нижнього валу і Подільського ринку (Житнього) - люблю найбільше. Київ дуже активно змінюється, і не в кращу сторону, зокрема через стихійну забудову.
- Як реагують городяни, коли ви робите фото?
- Намагаюся зняти так, щоб люди не помітили фотографа - користуюся компактною камерою і напівприхованою зйомкою. Реакція буває в такому випадку ніякою. Бувають, звичайно і негативні моменти, доводиться клеїти дурня. 20 років тому знімати було простіше - менше імовірності нарватися на негатив.
Була дуже важка зйомка похорон загиблого у Югославії підполковника Слівного у 1993 році. Його вдова в якийсь момент зйомки навіть крикнула на мене. Але буває, горе, вона із двома дітьми лишилась, втратила годувальника. Це - такі моменти, які викарбовуються у пам'яті.
- Якими роботами найбільше пишаєтесь і чому?
- Пишаюся роботами, для зйомки яких доводилося їздити за тридев'ять земель. Роботами, на які витрачено багато сил і нервів. Роботами, які були зняті в зоні бойових дій.
- Є улюблена серія робіт?
- Коли я їздив у Грузію у жовтні 1993 року (коли була перша війна в них). Улюблена, бо за день проїхав 10 тисяч кілометрів, дуже важка була поїздка, під час конфлікту деякі території були заміновані.
На моїх фото зафіксовано, як українські гелікоптери евакуюють біженців із зони конфлікту, разом із дітьми. Там проблема була у тому, що всі вони сунули через небезпечний гірський перевал, де більшість замерзала насмерть. Тоді працювало 16 українських гелікоптерів, які базувались у Криму (але то були залишки Радянської Армії).
Українські вертольотчики вивозили дітей і жінок. Було страшно - людей сорок стрімголов забігали у вертоліт і він заледве підіймався із таким напрягом, що мені здавалось, ніби це - мій останній підйом.
- Якими бачите місто і мешканців мегаполісу як фотограф?
- Бачаться мені як просто люди. Іноді сприймаю людей як об'єкти для зйомки - без проникнення у внутрішній світ персонажей. Не киянина відразу ж можна відрізнити від аборигена. За поглядом: у киянина вираз очей специфічний. Останнім часом склад населення міста сильно змінився у зв'язку з великою кількістю мігрантів. Так було і в 2004 після Помаранчевої революціі.
- Що вкладаєте у поняття киянин?
- Ну, наприклад, мої предки приїхали до Києва у 37 році, дід у Полтаві працював головним лікарем у психіатричній лікарні. У Києві лікаря психлікарні імені Павлова репресували, і мого діда перевели на його місце. Тоді вся сім'я трусилась, що він не став наступним. Він, слава богу, пережив репресії і Сталіна. У Полтаві наразі нікого не маю із рідних - всі давно тут.
- У вас більшість фото - чорно-білі, чи 50 на 50?
- На колір я перейшов у "Фінансовій Україні" - це була перша кольорова газета в нашій державі у 1995 році. А до того - все на плівку. Зараз - колір та цифрова камера, цифру інколи роблю чб, бо бувають такі сюжети, коли колір ніби розбиває картинку. Через яскраві плями зображення "розпадається". Доводиться робити чб. Обробка фото - окрема історія.
Я і зараз продовжую на плівку знімати, проте все менше і менше. Коли береш у руки плівочну камеру - це зовсім інший підхід до фотографії. Плівка дисциплінує фотографа, змушує більше думати.
- Переймаєтесь настроями людей, яких фотографуєте?
- Часто, коли тривають зйомки, вловлюєш особливий стан людей. Вони піднесені, енергетика - "дічайшая", і вона фотографа може навіть подавити. Стійкість до цього приходить лише із досвідом.
- Яке місце вам сподобалось фотографувати найбільше під час ваших подорожей?
- Під час подорожей найбільше сподобалось у Сараєво. 1994 році, коли там закінчувалась війна, до міста ввели війська ООН, і український контингент у його складі був також. Погода - жахлива: мряка, дощ моросить, але саме місто - шикарне. Ландшафт багатий, мусульманське місто, купа мінаретів, мечетей...
- Коли так довго працюєш, це стає рутиною?
- Для фотографа дуже важлива зміна ситуацій, а не коли сидиш на одному місці - Києві, Москві, Парижі. Фотограф має їздити, тоді з'являється загострене бачення. Повертається - вже все по іншому і вдома бачить. Але це залежить від віку, у кожного свій інтервал поїздок. Для мене наразі достатньо було б подорожувати раз на місяць. Раніше я не знав де опинюся, тому, коли виходив з дому на роботу, завжди мав із собою зубну щітку.
