Вдова героя-ліквідатора Правика: "Держава мене викинула з цієї трагедії"

До 30-ої річниці Чорнобильскої катастрофи "Знай" відшукав тих, хто в перші хвилини кинувся гасити палаючий реактор і захистив собою світ. Ми дізналися, як склалися їхні долі та долі їх родин.

Надію Правик, вдову начальника варти 2-ої воєнізованої пожежної частини Управління внутрішніх справ по охороні Чорнобильської АЕС, лейтенанта Володимира Правика ми розшукали за допомогою соціальних мереж.

Тепер Надія носить прізвище Омелянченко і живе в невеликому селі Старосілля на Черкащині.

Маленький будинок коло лісу, великий двір, що потопає в зелені, грядки, затишна альтанка зі старого дерева - Надія зустрічає нас у домашньому одязі. Поруч - Михайло, її чоловік.

"Років 10 тому приснився мені сон: стою я біля річки, а Володя по ту сторону. Річка чиста-чиста. Я з ним говорю, питаю, як він там без мене? На що він мені відповідає, що він не мій вже, а я своїми слізьми не даю йому спокою. Каже, що все те, що трапилося, не зміниш і не повернеш назад. Я прокинулася з розумінням, що потрібно жити далі. Володя часто мені снився після смерті. Завжди приходив уві сні у військовій формі і плакав. А тут такий сон", - починає свою розповідь Надія.

Читайте також: Одеський Майдан заблокував мерію та палить покришки

Тільки 8 років тому жінка зрозуміла, що треба жити далі, вийшла заміж за друга дитинства. Чоловік Надії, Михайло, з повагою ставиться до минулого дружини, розуміє її горе.

Володя і Надя зустрілися в Черкасах - обидва були студентами, зустрілися під новий рік на одному з вечорів. Маленька брюнетка з музичними пальцями запала в душу молодому курсанту Пожежно-технічного училища. Почали зустрічатися, а за рік зіграли весілля. За розподілом Володю Правика направили працювати в Прип'ять, а незабаром за ним поїхала і молода дружина.

Місто енергетиків, перспективна робота, своя невелика квартира - плани у молодої сім'ї були великі.

10 квітня 1986 року у Володі і Наді народилася дочка Наташа.

"Все було як у звичайній радянській родині. Нас з дочкою виписали з пологового будинку. Приїхала моя мама, щоб показати, як сповивати, як купати. Я була зовсім молоденька і багато чого не знала і не вміла. У середу вранці мама поїхала додому. У п'ятницю Володя вранці пішов на роботу в останній раз. Більше додому мій чоловік не повернувся", - з гіркотою згадує ті дні Надія.

Події 30-річної давнини досі стоять у неї перед очима. У ніч трагедії вона з донькою спокійно спала вдома. Вранці повинен був прийти додому Володя, але його все не було. А о 10 ранку зайшла сусідка і сказала, що на ЧАЕС аварія, вибухнув реактор.

"Це було дивно. Я не повірила в це. Але вже в обід приїхала мама Володі і сказала, що він в лікарні, що дійсно був вибух, там багато постраждалих, їх усіх забрали в лікарню. Мені було 20 років, і зрозуміти, що трапилося, я не могла. Подумала тільки: слава Богу, що він живий ....", - розповідає жінка.

Свекруха все твердила про променеву хворобу, але юна Надя просто не знала, що це таке. Коли на наступний день почалась евакуація, жінка зібрала в вузлик пелюшки, сорочечки та документи і поїхала поїздом до своїх батьків, до Черкаської області.

А Володю в цей же час екстреним бортом доправили до Москви. За кілька днів Надя не витримала і, взявши дочку, поїхала в Москву шукати чоловіка. Тамтешні міліціонери виявилися чуйними людьми і відразу зрозуміли, хто приїхав і куди треба спрямувати.

"На той момент не думала, наскільки небезпечно їхати до чоловіка, більше переживала за доньку - я ж годувала дитину", - посміхається жінка.

В лікарні біля Володі вже чергувала його мама. Лише пізніше стало ясно, що до хлопців, у яких все було безнадійно, пускали родичів. Ті, у кого був хоч найменший шанс, були в закритих палатах і доступу до них не було. В опромінених немає імунітету, і відвідувачі могли занести інфекцію, яка позначилася б на них згубно .

"У лікарні було дуже моторошно. Замість медперсоналу там чергували солдати в хімзахисних костюмах. Вони щогодини протирали ручки, двері, підлоги спеціальними розчинами. Коли я вперше зайшла до Володі, то просто його не впізнала. У нього була велика опухла голова, розміром з відро, він був повністю лисим. Дуже запам'яталися його зуби - вони хиталися і були немов з пластиліну - випадали просто на очах. Він постійно плакав, говорив, що я не повинна була приїжджати. І свекруха твердила, що я даремно приїхала, я повинна подумати про дитину. Тоді по молодості слова свекрухи зачепили мене - я навіть думала, що це якісь материнські ревнощі. Мій Володя лежав там, такий беззахисний і весь час плакав, а я плакала з ним. Втішала його: Володю, ти ж рятував нас. Він витирав очі подушкою і говорив, що він нікого не врятував. І величезні сльози котилися по його обгорілому обличчі знову", - згадує той день Надія.

Родичі таки вмовили Надію виїхати з немовлям додому. Більше чоловіка вона не побачила.

Читайте також: Суддя-колядник звинувачує Ющенка в тому, що той його посадив на 8 років

"У лікарні Володя написав мені один-єдиний лист. У день своєї смерті збирався ще написати. Просив маму, щоб писала під диктовку. Але свекруха дуже втомилася. Сказала, що відпочине, потім напише все. Через пару годин, коли свекруха повернулася в палату - Володі вже не стало ... " - згадує Надія, показуючи останній лист чоловіка.

Привіт, мої дорогі, хороші Надійка, Наташка!

З великим привітом до вас ваш курортник і ледар. Це тому, що ухиляюся від виховання нашої крихітки Наташки. На початку листа прошу вибачити за почерк і помилки. Це, до речі, Надя винна, що писала за мене плани, конспекти і зовсім мене розучила тримати ручку. Напишіть, як Надя з Наташкой доїхали додому, чи не захворіла, чи не прихопила її та хвороба, яка ходить по місту, щось типу грипу. Живу я добре. Поселили нас в інституті - клініці для огляду. Як ви знаєте, тут всі, хто був тоді, так що мені весело, адже мій караул весь при мені. Ходимо, гуляємо, вечорами милуємося вечірньою Москвою. Одне погано, що милуватися доводиться з вікна. І, напевно, ще на місяць півтора-два. На жаль, такі тут закони. Поки все не обстежать - не випишуть. Нехай Надя живе в Городищі. Я приїду прямо до вас, та ще нехай моя дорога теща знайде мені роботу, щоб я міг перевестися.

Надя, ти читаєш цей лист і плачеш. Не треба, витри слізки. Все обійшлося добре. Ми ще до ста років доживемо. І донька наша люба нас переросте рази в три. Я за вами дуже скучив. Закрию очі і бачу Надю з Наталією Володимирівною. Те, що сталося, ви вже чули. Я не буду вдаватися в письмові подробиці. Та ще ви мене, мабуть, і не впізнаєте, коли приїду. Почав відпускати вуса і бороду.

Зараз у мене тут мама. Примчала. Вона вам подзвонить і скаже, як я себе почуваю. А відчуваю я себе добре.

На цьому буду закінчувати. Не хвилюйтеся, чекайте з перемогою.

Надя, бережи дорогу нам Наташку.

Міцно обіймаю, цілую.

Твій навіки Володя.

Травень 1986 року. Москва. 6-а клінічна лікарня".

Володимир Правик помер 11 травня того страшного року в віці 23 років - його дочці Наталії як раз виповнився 1 місяць. Надія Правик залишилася вдовою з немовлям на руках.

Володимиру Правику дали посмертно Героя Радянського Союзу. Поховали Героя разом з 27 колегами в Москві, на Митинському кладовищі. До недавнього часу держава виділяла гроші на поїздку до Москви. Вдови і діти могли відвідувати могили загиблих. Але в останні роки грошей в державі на це немає. Незалежна Україна піднімала питання про перепоховання героїв на своїй території. Але це неможливо. Загиблі герої стали міні-реакторами, які несуть радіацію дотепер. На Митинському кладовищі їх ховали в свинцевих трунах на глибині близько 6 м. Зверху заливали бетоном, упереміш зі свинцем. Відкопати похованих і транспортувати їх у держави нині можливості немає.

На місці поховання на кладовищі через кілька років встановили величезний меморіал. Але родичі скаржаться, що меморіал "пішов" в сторону, а за місцем реального поховання - такої собі братської могили - зараз стежки.

Наташа Правик зараз живе під Москвою - у неї чоловік і маленька дочка. Але на могилу батька вона ходить регулярно. Надія буває на могилі Володі тільки в рідкісні приїзди в гості до дітей і онуки. Поїхати хоча б раз на рік в Москву зараз для всіх велика розкіш.

"Коли 8 років тому я знову вийшла заміж, натрапила на стіну нерозуміння і навіть засудження. Мене перестали брати в поїздки на цвинтар. Чиновники сказали, що до трагедії я не маю тепер відношення. Але невже я повинна була поховати себе разом з Володею або піти в монастир? Зараз навіть 26 квітня про мене ніхто не згадує. Виходить, що держава викинула нас з цієї трагедії ....", - констатує вдова Героя.

Багато вдовів через роки після перенесеної трагедії спробували влаштувати свою долю. Зрозуміти логіку засуджуючих їх дуже важко. Адже люди, особливо у віці, не хочуть залишатися на самоті, та й чоловічі руки в господарстві завжди потрібні.

Вдову пожежного Василя Ігнатенко - Людмилу - наш дзвінок застав в Івано-Франківську. Людмила Андріївна звідти родом, і хоча проживає разом зі старенькою мамою в Києві, на Івано-Франківщині залишився будинок і город - підсобне господарство стало підмогою для жінки.

Людмила Ігнатенко була в Москві разом з опроміненим чоловіком 17 днів - до його смерті. Лікарі не помітили, що Людмила була на 6 місяці вагітності. А коли помітили - було вже пізно. Довелося викликати термінові пологи.

- Це було дуже страшно - бачити коханого чоловіка. Розмовляти з ним і спостерігати, як він помирає, - ділиться жінка. - На моїх очах у нього випало волосся, набрякли легені, почали відмовляти всі внутрішні органи. Шкіра при цьому тріскалася і лопалася. Я постійно перестилала йому простирадло - а шкіра залишалася у мене на руках ...

Василь Ігнатенко отримав дозу в 1600 рентген - з таким опромінення вижити було просто неможливо.

Люся, перебуваючи поруч з чоловіком, теж отримала дозу опромінення - майбутня дитина не вижила.

Після лікування в госпіталі лікарі попередили Люсю - потрібно народжувати в найближчі два або три роки, інакше потім може бути запізно. Жінка таки зважилася і народила сина.

Тетяна Кібенок, дружина Віктора Кібенка, також втратила дитину. Зараз жінка категорично відмовляється від усіх інтерв'ю.

Тетяна Титенок, дружина Миколи Титенко, зараз працює в штабі ГСЧС. Син Миколи також став пожежним, як і батько.

Леонід Телятников - начальник воєнізованої пожежної частини №2 по охороні Чорнобильської АЕС - завдяки пересадці кісткового мозку ще прожив деякий час після трагедії і помер в 2004 році.