Майже рік контрольно-перепускний пункт "Довжанський", що в Луганської області на кордоні з Росією, залишається поза контролем українських прикордонників. Терористи почали масовані напади на цей пункт на самому початку війни. Російському агресорові було необхідно якнайскоріше "пробити" кордон.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяВперше обстріляли його 17 травня 2014 року. Тоді о 5:45 ранку з РФ приїхав на в'їзд до України самопроголошений губернатор Луганської області Валерій Болотов. Наші прикордонники затримали його. Але незабаром захисникам кордону довелося перекваліфіковуватися у військових - близько сотні бойовиків напали на пункт пропуску з гранатометами та гранатами. В результаті їм вдалося відбити ватажка. З того часу обстріли стали постійним.
З перших днів червня вони посилювалися, стали набагато потужнішими. 10 червня був масований удар, у результаті якого десять наших прикордонників поранило. Тоді бойовики взяли під свій контроль прикордонний пункт, назвали себе представниками першої Луганської козацької сотні. Кабмін офіційно припинив роботу цього пункту. За міжнародними правилами, російська сторона також повинна була закрити свій КПП "Новошахтинськ". Але потік через наш кордон з РФ допомоги "ополченцям" і техніки говорив про зворотне.
На пункті сепаратистам вдалося протриматися до кінця місяця. 1 липня з боями наші солдати вибили їх звідти і відновили контроль над кордоном на цій ділянці. Тоді довелося довго повозитися, щоб розміновувати КПП. Терористи, відступаючи, замінували його - 15 вибухових пристроїв на під'їздах і 20 безпосередньо в пункті пропуску.
Але наш вдалий штурм лише розлютив терористів. З того часу удари ставали все потужнішими, міни змінювалися залпами "Градів"…
Про те, як тримали оборону і виживали прикордонники, розповів "Знай" полковник Південного регіонального управління прикордонних військ Андрій Белобородченко, який пробув 21 день в оточенні.
"На "Довжанський" нас перекинули 1 липня. По суті, ми побачили розгромлену місцевість з розбитою дорогою технікою, яка дуже віддалено нагадував пункт пропуску міжнародного значення, - згадує прикордонник Андрій. – На той час у нас уже з'явився бойовий досвід. На початку червня одеська мотоманеврена група була вислана на охорону кордону східних областей. Для нашого розташування вибрали кукурудзяне поле неподалік від населеного пункту Бірюково, що приблизно в 20 км від КПП "Довжанське".
Тоді нам довелося пригадати, чому нас вчили у військових училищах, академії: знов рили окопи, укриття. Пощастило, що поряд стояли десантники з 79 бригади ВСУ, вони нам підказували та допомагали. Тут був і перший бій. Ніколи його не забуду. По нас почав працювати снайпер. Над вухом щось задзвеніло. Це була куля, хоча пострілу не було чутно. Чи було страшно? Ні. Та пам'ятаю, як тоді мене наповнило обурення".
Пізніше почався обстріл мінами і тоді прикордонники по справжньому відчули себе на війні.
Зустрічі з "колегами" і обстріл з російської території
Вже 3 липня на звільненому пункті почався новий обстріл.
"Вранці закидали з мінометів, було поранено дев'ять людей. З тилу нас прикривали військові. Стояли в населеному пункті Зеленополлі. Але 11 липня їх позицію розбили "Градами". Тоді дуже багато людей загинуло. Ми по суті залишилися відрізаними від тилу. Стало зрозуміло, що вивозити поранених і загиблих можна лише через російську територію. І тоді були організовані, так звані, прикордонні представницькі зустрічі з російськими прикордонниками. Поранених і тіла вбитих з супроводжуючими відправляли через територію РФ знову до України, в обхід зони, де велися бойові дії. Я не був у групі супроводу, але мої побратими розповідали, що росіяни посміхалися, коли бачили наших 300-х та 200-х. Людського співчуття не було. Коли вели поранених, була просто механічна робота з їх боку. Знаєте, складалося враження, що їм самим було незатишно там знаходитися.
Наші якось росіян запитали, чому з їх території стріляють? У відповідь отримали, що ним нічого не відомо про це. Але з їх боку по нас артилерією гасили в лічених кілометрах від пункту пропуску!" - говорить Андрій.
Як згадує військовий, російські прикордонники не раз натякали, щоб наші воїни здалися їм.
"Після обстрілу з боку "Новошахтинська" вони відкривали ворота просто так. Напевно, чекали, що нам все набридне або злякаємося і підемо до них. Ми це саме так розцінювали. Але до тих воріт не увійшов жоден мій побратим, - говорить прикордонник. – До речі, а незадовго перед обстрілом, ми бачили, як їх наряди знімаються і вони вирушають подалі. Незабаром починали по нам вести вогонь. Ми це вже вивчили і теж готувалися до бою".
Читайте також: Терористи вивозять в Росію обладнання українських заводів
14 липня в "Довжанський" перестали поставляти провізію. Але тиловик і кухар змогли заощадити запасів і хлопці в оточенні не голодували.
"Головна проблема – брак води. Ще коли стояли під Бірюково, забезпечення водою можна було порівняти з невеликою операцією: машина з ємкостями у супроводі БТР, БМП їздили на ферму по воду. Вже на "Довжанському" стало трохи легше: там був колодязь. Наші умільці реанімували насос, виправили генератор, і питання з водою було частково вирішене. Щоправда, після одного з обстрілу були знищені наш лазарет, польова кухня, насос. З медикаментів залишилася сумка з ватою та зеленка", - говорить Андрій.
В очікуванні підкріплення
Весь час, поки наші прикордонники були в облозі, до них намагалися прорватися воїни ВСУ. Прикордонники чули ці новини, але підкріплення не бачили.
"Думки про те, що хлопці намагаються прорватися до нас, підтримувала, - говорить Андрій. - Фізично важко було – постійно в бронежилетах, в берцах. Я можу по пальцях однієї руки порахувати дні, коли я берці знімав! І спали в них, адже будь-якої хвилини міг початися бій. А зв'язок? Він був огидним. Але ми завжди прагнули пробитися телефоном до своїх рідних. Напевно, це було не правильним, що ми використовували стільникові, але іншого виходу не було. Власне завдяки телефону я робив знімки і посилав у штаб повідомлення, як нас криють вогнем, про наші втрати та інше".
Війна на інформаційному полі
Російська сторона подавала інформацію спотворену, як їй було вигідно. Перманентні новини про те, що наші воїни та прикордонники здалися росіянам. Такі вкидання супроводжували атаки на погранпункт з перших днів. Так, 5 червня портал ТАСС написав: "Україна втрачає захисників своїх кордонів. Прикордонники, що чергували на пропускних пунктах "Довжанський" на кордоні з РФ, добровільно роззброїлися і покинули місце несення служби. З міркувань безпеки вони вирішили перейти на територію Росії".
"Ми попали під потужний тиск. На Бірюково у нас був телевізор. Ловив в основному російські канали: "Звезда", НТВ. Так от, один з прикордонників подивився новини і сказав нам: "Ще трохи і я повірю, що ви всі фашисти". Страшно було те, що місцеві жителі нас сприймали саме так, як їм говорять по ТВ. Коли ми вступали з ними в діалог і говорили, що ми прикордонники, що ми не приїхали розбійничати сюди, це для них було справжнім шоком.
Вони були здивовані, що ми з ними говоримо на одній мові! – говорить Андрій. - З часом люди стали нам довіряти і навіть допомагати. Наприклад, коли нам знадобилося багато мішків для зміцнення позиції, то допоміг місцевий житель - він кинув все і через півгодини після нашої розмови був у нас з повним КамАЗом мішків".
Прорвалися на велику землю
В перших числах серпня стало зрозуміло, що залишатися на КПП не можна. Правда, від "Довжанського" нічого практично не залишилося. Прикордонники давно вже перемістилися в окопи.
"Ми повинні були висуватися рано вранці 5-го числа, але запізнилися на 12 годин. І як виявилось, що в той пункт, в який ми повинні були прибути в призначений час, - рознесли мінами терористи. Напевно знали про наші плани, - говорить Андрій. – Але і сам вихід був дуже важкий. За 10 хвилин до того, як ми стартували, був знову обстріл і убили мого побратима".
Як говорить наш співрозмовник, уже вийшовши на територію, яка була під нашим контролем, знову потрапили в засідку: "Наш БТР ледве повз. З восьми коліс цілими залишалися 3 з половиною. Це врятувало: мабуть противник не думав, що можна так повзти під обстрілом "лупили" попереду нас".
Читайте також: Ватажки "ЛНР" змушують шахтарів воювати або працювати задурно
Не всі мирні жителі їх зустрічали радісно.
"Ніколи не забуду жах в очах однієї жінки, яка побачивши нас, стала терміново збирати дітей і готуватися бігти з населеного пункту. Вона (та і ми теж) розуміла, що на нас полюють бойовики і нас обстрілюватимуть, а значить і всіх, хто поруч, - згадує прикордонник. - 7 серпня ми були вже на мирній території. Ми їхали додому, де нас зустрічати вийшло чи не все місто… Знаєте, я був у миротворчій місії в Сьєрра-Леоне, але ніколи чужа війна не порівняється з тією, яка йде на рідній землі. Ніколи не думав, що війна прийде на мою землю. Тут все відчувається гостріше і болючіше, ніколи неможливо звикнути до того, що твій побратим повільно вмирає поруч або ти вранці знайомишся з людиною, а до обіду завертаєш у брезент те, що від нього залишилося після обстрілу. Але я знаю, що у нас немає іншого виходу, як перемогти".
