Пішов 4-й рік, як на території України утворилися дві квазі-республіки - так звані ДНР і ЛНР.

За допомогою соціальних мереж "Знай.ua" дізнався, як живеться тамтешнім мешканцям, і на що вони розраховують надалі.

Ще в 2015 році Київський міжнародний інститут соціології провів дослідження на територіях, які не підконтрольні Україні. Результати багатьох просто шокували - вже тоді 50% респондентів хотіли повернутися до складу України.

Зараз багато жителів говорять - такий відсоток тільки зріс. За словами деяких очевидців, до 90% людей хотіли б повернутися до складу України і жити, як раніше. Причина: життя під обстрілами і тривала невизначеність.

«Багато моїх знайомих і колег голосували на тому злощасному референдумі про те, щоб приєднатися до Росії. Але пішов четвертий рік війни. Ми живемо в ізоляції від усього світу, нас ніхто не визнає, Росія нікому не допомогла, лише зрідка підкидає подачки у вигляді гуманітарки. Більшість жалкують про те, що тоді голосували, багато людей запевняють, що ходили на виборчу дільницю виключно за пайком», - розповідає Анна, медсестра з Донецька.

Не дивлячись на всі зусилля російської та місцевої пропаганди, все частіше на території невизнаних республік лунають крики невдоволених громадян. Втім, заявити щось на повний голос важко - тому такі обурення звучать найчастіше в особистих розмовах.

«Кожен день нам розповідають і показують, як в Україні все погано - і ціни підняли, і тарифи підняли, ось і соціальні мережі хочуть заборонити. Але я спілкуюся зі своєю сестрою, яка живе в Черкаській області. Я сама родом звідти, але останні 20 років живу тут. Так, ціни піднялися, але у нас в 2-3 рази все одно вище. Так, пенсії маленькі - зате їх платять регулярно, а ми чекаємо подачок і гуманітарки. Так, ціни на комунальні послуги великі - але є система субсидій. А з приводу заборон моя сестра тільки сміється: у багатьох є супутникові тарілки - дивись, що хочеш і що душа забажає. Там люди живуть, а ми існуємо. Навіщо мені все це на старості років потрібно? Я просто дожити хочу - спокійно, під захистом держави», - каже пенсіонерка з Луганська, представившись Галиною Іванівною.

Жінка зізнається, що часто спілкується з родичами з України.

«Запитую у сестри - у вас там, кажуть, бандерівці. Вона мені відповідає: «Галя, ну які бандерівці, в нашому селі всі як були свої, так і залишилися. Буває, посварилися за загальним столом про політику, говоримо один на одного сепар і правосек жартома, та й все». Кажу - у вас там Московський патріархат хочуть заборонити. Вона мені: «Галя, в нашому селі церква Московського патріархату, в сусідньому селі - Київського патріархату, є ще Свідки Єгови, суботники, пятидесятники - хто куди хоче, той туди і ходить молитися. Сусід он навіть привіз якусь дружину з Одеси - вона взагалі в хустці закутана вся ходить, мусульманка, мабуть. Про що ти говориш?» - розповідає пенсіонерка.
Найгірше - військова атмосфера і домінування людей зі зброєю. Вона тут нагадує довоєнні часи.

Багато бойовиків - вчорашні гопники, яким просто дали в руки зброю.

«Вважають себе захисниками і поводяться відповідно», - каже Анна з Донецька.
А останнім часом «керівництво республік» закликає рядових громадян бути пильними - з території України, мовляв, засилають шпигунів. Так що за ближнім потрібно стежити. Система доносів розвинена добре.

«Можуть підійти просто на вулиці озброєні люди і попросити показати вміст сумки. Я розумію, щоб це була міліція або спецслужби - але ніхто нікому не представляється. Просто на вулиці підійдуть незнайомі люди зі зброєю і попросять розстебнути сумку - і ти зобов'язаний підкоритися, навіть не знаючи, хто ці люди», - каже Анна.

«Ситуація стабільна, місто живе. Місто дуже чисте, прибране, дороги ремонтуються, розмітка всюди свіжа, комунальники працюють, не покладаючи рук, всюди реклама навчальних закладів, важливих міських подій, соціальних заходів», - приблизно так пишуть російські журналісти, передаючи свої враження від побаченого в Донецьку.

Йдеться, звичайно ж, про Донецьк. У Горлівці, Дебальцевому, Шахтарську або Сніжному ситуація куди гірша.

Так і в самому Донецьку життя розділилося - якщо в центрі все спокійно і красиво, то такі райони, як Київський, Петрівський, селище Жовтневе - це пряма протилежність. Там люди щодня піддаються обстрілу, з інфраструктури не працює практично нічого, а діти і люди похилого віку живуть по підвалах.

У багатьох, хто відвідав Донецьк, виникає дивне двояке відчуття: в центрі міста люди розважаються, ходять у театри і в ресторани, на околиці міста люди сидять під обстрілами без світла та води.

Багато людей до такого контрасту вже звикли.

Паспорти невизнаних республік - це, скоріше, фікції. Ними неможливо скористатися практично ніде. Люди, які отримали такі паспорти, при необхідності використовують український паспорт - з ним можна виїхати за межі «республік», отримати хоч якісь права.

«Якщо потрібно укласти якусь угоду - всі намагаються її здійснити на території, підконтрольній Україні. Наприклад, продати або купити квартиру, зареєструвати шлюб. Республіки республіками, бойовики завтра-післязавтра поїдуть геть - а ти віддаси велику суму грошей за житло, а потім будеш носитися з папірцем від ДНР, що це твоя квартира. І кому ти що доведеш у такому випадку?» - резонно запитує чоловік.

Зараз найбільше турбуються батьки школярів - адже на носі випускні, вручення атестатів та вступ до ВНЗ.

«Можна, звичайно, поступити до місцевого ВНЗ - але кому потрібен диплом із ДНР? Тільки самій ДНР. А хочеться, щоб у дитини була якась перспектива в житті. Багато батьків випускників орієнтовані або на Україну, або на Росію - щоб дитина навчалась там. У кого є зв'язки в Росії - везуть дітей туди. Російський атестат котирується у всьому світі, але багато хто розуміє, що з російським дипломом діти зможуть знайти роботу тільки в Росії. Куди перспективніше в цьому плані Україна. З отриманням безвіза багато хто розглядає варіант, щоб діти навчалися саме в Україні. Дочка моїх знайомих вступила в минулому році, в цьому році вже їде до Англії на стажування. Батьки переконані, що їхній дитині буде комфортніше в Європі», - розповідає Михайло.

Майже всі з опитаних розповідають, що ціни в невизнаних республіках московські, а от зарплати немає.

«На ринку присутні товари з Росії, з України, з Білорусі - але ціни на них у 2-3 рази вищі, ніж в решті України. Постачальники прямо говорять, що везти продукцію доводиться обїзними шляхами, і всі витрати включають у ціну товару», - каже Анна з Донецька.

Найбіднішим, пенсіонерам, інвалідам та багатодітним,  керівництво «республік» виділяє деяку гуманітарку. Решта - просто виживають.

«Зарплати залишилися на тому ж рівні, плюс отримують люди їх нерегулярно. Багато людей тримаються за свою роботу, боячись втратити і цей невизначений шматок хліба. Саме тому в Донецьку метуть, кладуть асфальт, щось постійно ремонтують», - констатує наша співрозмовниця.

З банками, банкоматами, картками справи дуже погані. Кілька російських банків, які зайшли на ринок, ситуацію не рятують. Наприклад, той же «деенерівський» Центральний республіканський банк.

При цьому в ОРДЛО вже всі знають, що керівництво «республік» активно знімає свої вклади з рахунків у  банках і переводить їх в Росію. Адже завтра-післязавтра ці території знову повернуться під контроль України, а бойовикам і терористам не буде місця серед мирних жителів. Розуміють це і рядові бойовики, тому останнім часом почастішали випадки дезертирства.

Багато хто звик викручуватися - за рахунок неокупованої частини України.
"Збираються в складчину, їдуть через блокпости в Україну і там вирішують усі справи - закуповуються продуктами, роблять платежі, міняють гроші, якщо потрібно, проводять багато операцій.

У Росії з українським паспортом це зробити на порядок важче і дорожче. На «материковій» Україні в допомозі практично не відмовляють".

«Майже всі люди, які побували на неокупованій частині України, починають плакати. Там люди добрі, жаліють, можуть допомогти продуктами або одягом, та й армія зовсім не схожа на карателів. Моя сусідка голосувала на референдумі проти України, а потім вирішила бігти до родичів, коли стало тяжко. Вона - стара жінка. Так на тому боці на блокпосту її солдати нагодували, тепло одягли і довезли до найближчого поселення, а там волонтери забрали, завезли бабусю до родичів. Уже потім вона розплакалася: «Та нема тут ніяких бандерівців, це ж наші хлопці, наші люди!» - розповідає Анна.

Багато жителів Пісок пам'ятають, як українська армія підгодовувала місцевих дітлахів із власних пайків.

Такі дрібниці з української сторони змінюють думку багатьох. Одна справа - пропаганда по телевізору про розіпнутих хлопчиків; інша справа, коли український солдат тобі свій шматок хліба віддає.

90% жителів "республік" хочуть повернутися в Україну, багато хто з тих, хто голосував на референдумі, вже пошкодували про своє рішення. Не допомагає вже навіть шалена пропаганда під дулом автомата і російська гуманітарка. Люди хочуть стабільності, а вона можлива тільки в державі, а не в квазі-республіках, що утворилися на тлі війни.

«Може б Ви через своє видання сказали, що ми дуже чекаємо тут Україну?» - запитують наостанок наші співрозмовники з окупованих територій.

«А як же натовп народу на похоронах Мотороли?» - питаю наостанок я.

«На похорони Мотороли прийшло 20% людей, які втечуть у Росію, як тільки сюди увійде Україна. Решта 80% людей намагаються вижити і моляться, щоб Україна повернулася якомога швидше», - зазначив наш співрозмовник Михайло.

Зараз ні в кого не виникає сумніву, що рано чи пізно ОРДЛО повернеться під контроль України. Шкода тільки, що серед місцевого населення це розуміння прийшло після загибелі тисяч українських хлопців і мирних мешканців. Прості істини не повернуть сотням сиріт їхніх батьків, і дітлахи ніколи не забудуть тих жахів війни, які їм довелося пережити.