Повернення з фронту додому не завжди означає повернення до життя, яке було до війни. За час служби людина звикає до зовсім іншого ритму й середовища, а за місяці чи навіть роки розлуки встигають змінитися і її близькі. Діти дорослішають, а партнери звикають самотужки вирішувати побутові питання. Тому після повернення захисника родині нерідко доводиться буквально заново знайомитися й домовлятися про спільне життя.
Про те, як відбувається ця адаптація і чому важливо не чекати, що все «буде як раніше», в інтерв'ю виданню «Вчасно» розповів Антон Семенов — співзасновник ROC Field Lab, засновник проєкту «Як ти, брате?» і співавтор підходу ROC (Recovery Oriented Communication).
Чому не виходить «одразу включитися» в родину
Семенов пояснює: повернення з фронту — це перехід між двома дуже різними середовищами. У військовому колективі інші правила, інший рівень небезпеки, інші ролі й інша ціна помилки. До цього людина адаптувалася. Коли вона повертається додому, їй доводиться адаптуватися знову — і це стосується не лише самого військового.
«Змінюється не тільки військовий. Люди, які залишалися вдома, за час розлуки теж набули нового досвіду, звичок, способів справлятися з життям. Тому очікування, що стосунки просто продовжаться з того місця, де зупинилися, часто не справджується», — каже фахівець.
Це добре помітно в комунікації. Після фронту людина може гостріше реагувати на невизначеність, безлад, несправедливість чи незрозумілі натяки. Вона може менше хотіти спілкуватися з великою кількістю людей і більше потребувати прямоти та чітких домовленостей. Особливо помітно це під час коротких відпусток, коли за кілька днів треба перемкнутися на домашнє життя, хоча людина знає, що незабаром повернеться назад.
«Хоче весь час бути сам» — що робити родині
Якщо військовий після тривалого перебування на фронті хоче спати, дивитися серіали, мовчати — близькі часто сприймають це як холодність чи відмову від родини. Насправді людина може просто намагатися відновитися у спосіб, який зараз їй доступний.
Семенов радить не вгадувати причину, а перевіряти контакт. Наприклад, замість образливих висновків поставити пряме запитання: «Ти хочеш сьогодні побути сам?», «Тобі краще, щоб я тебе не чіпав до вечора, чи хочеш, щоб я просто був поруч?». Так у людини залишається особистий простір, а в родини — зв'язок із нею.
Водночас межу варто проводити за поведінкою у взаємодії. Бажання мовчати чи побути наодинці саме по собі не є агресією. А от погрози, приниження, фізичне насильство чи небезпечна втрата контролю потребують зовсім іншої реакції. Якщо людина надовго випадає з контакту, дедалі гірше справляється зі звичайними справами або її стан погіршується — варто обговорити звернення по професійну допомогу.
Коли мовчання не означає, що треба до терапевта
«Небажання говорити ще не означає, що людині потрібна терапія», — наголошує експерт. Контакт не обов'язково починається зі складної розмови. Можна разом їсти, їхати кудись, дивитися фільм або робити побутову справу — людина отримує досвід присутності поруч без вимоги щось пояснювати.
Можна прямо позначити рамку: «Я бачу, що ти не хочеш про це говорити. Добре. Я поруч. Якщо захочеш щось сказати або потрібна буде допомога — дай знати». Після цього тему варто на певний час залишити. При цьому право не розповідати про власний досвід не скасовує спільних домовленостей: якщо мовчання блокує життя родини, можна сказати: «Ти можеш не розповідати, що з тобою відбувається, але нам треба вирішити, хто завтра забирає дитину». Так межі зберігаються, а спільне життя не зависає.
Окрема ситуація — коли військовий каже, що «на фронті було простіше, ніж удома», і сумує за побратимами. Семенов пояснює: у військовому середовищі зрозумілі ролі, спільна задача, звичні правила й високий рівень довіри. У родині після довгої розлуки багато речей знову стають невизначеними. Тому фразу не варто сприймати як звинувачення — це радше туга за зрозумілістю та передбачуваністю, яких удома поки бракує.
Головне правило — прямі домовленості замість здогадок
Підсумовуючи, фахівець радить будувати спільне життя на прямих домовленостях: як говорити одне з одним, скільки кожному потрібно особистого простору, про що людина готова говорити, у яких справах хоче брати участь, а де їй потрібен час. «Чим менше в цих питаннях здогадок і чим більше прямих домовленостей, тим легше людям знову знайти спосіб бути разом», — підкреслює Антон Семенов.
Раніше портал Знай повідомляв, у Дніпрі відкрили центр "Дотик", де безкоштовно допомагають психологи та реабілітологи.
Також наш портал інформував, як розпізнати ранній ПТСР у дитини під обстрілами.
