15 лютого 1910 року в родині польського лікаря Станіслава Кжижановського народилася дівчинка - Ірена. Це була перша і єдина дочка лікаря. З самого дитинства батько повчав маленьку Ірену: "Якщо бачиш потопаючого - треба негайно кидатися на допомогу, навіть якщо не вмієш плавати", "Ніщо живе не може бути потворним".
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяДобре серце в спадок
Лікар Кжижановський умів не тільки розповідати про доброту, а й сам подавав наочний приклад. У невеликому містечку Отвоцк під Варшавою він працював завідувачем невеликої лікарні. Пацієнти найчастіше траплялися незаможні, але лікар нікому не відмовляв у допомозі. Приймав не тільки в лікарні, але і вдома.
Читайте також: Зоряний День Валентина: в кого закохувалися Руслана і Лобода
Особливо багато серед незаможних було євреїв. У міжвоєнній Польщі до них ставилися дуже насторожено. Уже тоді батько казав дівчинці, що національність не має значення, якщо людині потрібна допомога.
Щойно дівчинці виповнилося 7 років, Станіслав Кжижановський помер від інфекції, якою заразився від своїх же пацієнтів. Єврейська громада Отвоцка, пам'ятаючи про добрі справи доктора, запропонувала допомогу родині, яка залишилася без годувальника. Але сім'я відмовилася - єврейська громада і так бідувала.
Сім'я ледве зводила кінці з кінцями, поки Ірена не вступила у Варшавський університет вивчати польську мову та літературу. Її мати була німкенею, тому юна Ірена вважалася наполовину арійкою. Вже тоді це була верховна раса. Однак в університеті своїм походженням миловидна, круглолиця дівчина не хвалилась. Навпаки - намагалася завжди заступитися за євреїв. Не через велику любов - просто не вважала, що людей можна ділити на нації або раси.
"На той момент в аудиторіях ставили спеціальні лавки - вони стояли позаду всіх, - згадувала на старості Ірена. - Їх називали "лавками гетто". Це були місця для єврейських студентів. На знак протесту вони не сідали на них, а воліли по кілька годин стоячи слухати лекції. Я і ще кілька таких же незгодних зі станом речей ставали з ними на знак солідарності".
До окупації Польщі життя Ірени нічим не відрізнялося від життя звичайної польської дівчини. Вона влаштувалася соціальним працівником при муніципалітеті, встигла вийти заміж, народити дочку Яніну.
Гетто
З початком окупації життя в одну мить змінилося. Воно потекла для поляків по новому руслу. А ось для євреїв у Варшаві влаштували гетто - на територію завбільшки кілька квадратних кілометрів зігнали близько півмільйона євреїв. , чоловіки, жінки з дітьми – всі мучилися від голоду і тифу.
Ірена Сендлер вже тоді увійшла в антифашистське підпільне угруповання "Жеґота". Німці хотіли знищити євреїв, але разом з тим поширення тифу загрожувало хворобами і їм. Тому медичні працівники допускалися в гетто.
Як соціальний працівник, Ірена роздавала ліки, допомагала в лікуванні.
"Кожен день я бачила смерть, - згадувала згодом жінка. - Дорослих вивозили потягами на Треблінки, де знищували в камерах. Малюки гинули прямо в гетто - від голоду, холоду, хвороб. Маленькі трупики навіть ховати не було кому, вони лежали напівприкритими прямо там, на вулицях. Найбільше запам'ятався момент, коли натовп дітей, святково вдягнених, йшов колоною разом зі своїм священиком на розстріл".
Разом з тим члени "Жеґоти" намагалися організувати акцію з порятунку. Вони прекрасно розуміли, що дорослих євреїв навряд чи вдасться врятувати і вивезти з гетто. А ось малюків можна було спробувати евакуювати. Центральною фігурою в цій акції порятунку і стала Сендлер, під кодовим прізвиськом "Іоланта".
До Ірени у німців була величезна довіра - адже вона наполовину німкеня. Безперешкодно вона могла проїхати на територію, як соціальний працівник. Саме на неї робили ставку люди з "Жеґоти". І Ірена не підвела. Разом із водієм вантажівки вони проїжджали на закриту територію, а далі починали діяти.
"Найважче було вмовити матерів розлучитися зі своїми дітьми, - згадувала Ірена. - Запитання, чи виживе дитина, я чула тисячі разів, але не могла на нього відповісти, не могла дати гарантії, що сама виберуся живою. Доводилося прямо говорити: "У дитини з'явиться шанс..."
До самої смерті жінку переслідували страшні сцени страждань і розлук, побачені нею в гетто. Матері відривали від серця своїх дітей, не знаючи, виживе дитина чи її пристрелять сьогодні ж увечері. Страждання і героїзм таких сімей сама Ірена запам'ятала назавжди.
Діти в сумках
Спеціально щоб вивозити дітей, Ірена і її шофер обладнали вантажівку. У ній вони привозили ліки і медикаменти. Назад вивозили закривавлені бинти, мішки зі сміттям. У них і ховали малюків. Якщо було можливо - накачували снодійним, щоб діти не видавали звуків. У вантажівці зазвичай возили натреновану собаку - вівчарку.
Варто було шоферу постукати по кабіні, як собака починала несамовито гавкати. Перед пропускним пунктом водій мав відкрити для перевірки вантажівку. Німці заглядали туди, але зв'язуватися з величезною вівчаркою не хотіли. Гавкав собака ще й для того, щоб заглушити плач зовсім маленьких дітей.
Виносили дітей Ірена та її помічники в сумках, у вантажівках, проводили через таємні ходи, колектори. Трамвай № 4, який курсував по Варшаві і робив зупинки в гетто, теж вивозив дітей. Ним зазвичай вивозили трупи. Але серед вбитих і понівечених хворобами трупів ховали малюків. Трамвай № 4 називали тоді "трамваєм життя".
Ірена жахливо ризикувала. Якби її тоді схопили за сприяння євреям, під розстріл могла потрапити вся її сім'я - маленька дочка і мати. Але жінка, здавалося, була захоплена цією божевільною витівкою - вантажівка з Іреною курсувала по кілька разів на день до гетто.
"Вивезти дитину з гетто - було не найскладнішим завданням, - розповідала Сендлер. - Найважче було влаштувати її потім".
Щоб вивезти і влаштувати одну дитину, як мінімум на свободі мало бути ще 25 людей. Кожен з них робив свою справу - вивезти, оформити фальшиві документи, знайти сім'ю, яка прихистила б її, дістати продовольчі картки.
"Тоді я, напевно, зрозуміла, наскільки великий і добрий цей світ, - зі сльозами говорила Ірена. - Куди б ми не зверталися, щоб дати притулок дітям, - нам ніколи не сказали слова "ні". Брали охоче і ховали у себе".
Багато людей потім поплатилися за допомогу єврейським дітям. Так, сестри монастиря, які врятували понад 500, дітей були спалені заживо. Але більшість малюків все-таки вдалося врятувати.
У липні 1942 року Ірена врятувала дитину, яку назвала Ельжбетою. У нових документах дитини значилося прізвище Фіцовська. Її Сендлер удочерила сама, надавши документи про те, що дівчинка - її дочка.
Не здати під тортурами
На кожного малюка Ірена заводила спеціальну картку. Втім, картка - це сильно сказано. Швидше, невеликий шматочок паперу, на якому вона записувала всі дані дитини, а також місце, куди її влаштували. Вона вірила, що після війни така картотека допоможе батькам і дітям відшукати одне одного. Всі записи вона зберігала в спеціальних банках, які закопувала в саду у подруги, Ядвіги.
У жовтні 1943 року на Ірену Сендлер донесли. Причому зробили це анонімно, навіть від нагороди відмовилися. По Ірену прийшли гестапівці.
Читайте також: У Мінську стартували переговори робочих підгруп
Нещасна жінка була вагітною, але це німців не зупиняло. Ірену довго катували. Свого ненародженого малюка вона втратила. Фашисти хотіли знати одне - де дані про всіх врятованих єврейських дітей. Розуміючи, що через картотеку дітей можуть розшукати, Ірена трималася щосили. Навіть коли їй ламали кістки.
"Я не могла. Просто не могла зрадити дітей. Розуміла, що моє мовчання - це їхнє життя, - Згадувала не раз жінка. - Коли було дуже боляче, намагалася йти в себе. Не думати ні про картотеку, ні про дітей, ні про тортури".
Незабаром Ірену Сендлер засудили до розстрілу. Але людям з організації "Жеґота" вдалося підкупити німецьких офіцерів. Офіційно на жінку зробили документи, що вона розстріляна. Неофіційно її викинули в лісі під Варшавою, де Ірену й підібрали люди з "Жеґоти". Сендлер була дуже цінна для них тим, що знала, де захована картотека - більше про це не знав ніхто.
Після закінчення війни Сендлер таки відкопала заповітні банки з іменами. Але виявилося, що возз'єднувати з дітьми вже нікого. Більшість батьків загинуло в концтаборах. Всю картотеку вона передала секретарю "Жеґоти" Адольфу Берману. Після війни він став керівником союзу євреїв Польщі.
2500 дітей - не показник?
Ірена в післявоєнні роки виявилася невиїзною. Її дочка Яніна навіть не змогла вступити до університету. Ірена ніколи нікому не розповідала про свою діяльність. Навіть її дочки - рідна і прийомна - дізналися про врятованих дітей через багато років, відвідавши Ізраїль. Після війни Ірена багато займалася соціальною роботою. Але про свої подвиги воліла мовчати.
У 1965 році Ірена отримала найвищу нагороду, якої удостоюється людина, котра не є євреєм, - її внесли в списки Праведників світу і посадили ялину, дерево на пам'ять про неї.
Світ так і не дізнався б про Ірену Сендлер, якби 1999 року її історією не зацікавилися чотири американські школярки зі штату Канзас. Їхній шкільний проект називався "Хто рятує людину - той рятує світ". Спочатку підлітки провели детальне дослідження фактів про Ірену Сендлер. Коли ж спробували з'ясувати, де її могила, з подивом дізналися, що Ірена все ще жива. Живе в крихітній квартирці у Варшаві і вважає за краще нікому не розповідати про свої подвиги. Так дівчатка відкрили світу людину, яка зробила набагато більше знаменитого Шиндлера.
За підрахунками, за час війни Ірена врятувала близько 2500 єврейських дітей.
У 2006 році президент Лех Качинський висунув Ірену Сендлер на Нобелівську премію миру. Але комітет визнав її заслуги недостатніми. Премію отримав віце-президент США Альберт Гор за лекцію про енергозбереження. Нобелівський комітет, як написали тоді газети, дискредитував сам себе. Багато критики вилилося і на Альберта Гора - як міг заможний чоловік прийняти премію перед такою жінкою і її заслугами.
Свої останні дні пані Сендлер провела в приватному санаторії Ельжбети Фіцовської. Крихітну Ельжбету вона врятувала в липні 1942 року, коли їй було 6 місяців, - винесла дитини в ящику з-під інструментів.
В останні роки життя Ірена шкодувала про те, що не була за все своє життя гарною донькою, матір'ю, дружиною. Ще дуже переживала, що встигла зробити для дітей так мало. Слави, нагород і популярності ця жінка категорично не хотіла. Незважаючи на те, що довелося їй побачити за своє життя і пережити, Сендлер не втрачала самовладання. Вона постійно намагалася усміхатися.
Останніми роками їй часто писали, приходили, розшукували ті, кого вона врятувала.
"Кожна дитина, врятована з моєю допомогою, не підстава для слави, а виправдання мого існування на землі", - говорила Ірена.
Померла вона дуже спокійно, з блаженною усмішкою на обличчі, в колі близьких - прийомної дочки і друзів. Після її смерті багато громадських діячів висловили глибоку думку: "Ось як треба жити і ось як треба померти..."
ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В ТЕЛЕГРАМ
