Молодий режисер іноді спостерігав за цим метушливим хлопцем, розважався, дивлячись як той береться виконати всю роботу на знімальному майданчику. "Любчик, а як ти взагалі потрапив в мою студію?"
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
Підписатися- В питанні професіонала вчувалися легкі нотки іронії, бо помічник асистента не мав серйозного вигляду, бігаючи з блокнотом, куди записував, що і як називається в процесі зйомок.
Любомир зізнався, що прийшов набратися практики, бо в майбутньому планує знімати власне кіно. Амбітний режисер розсміявся. Ним був Алан Бадоєв. Асистент невдовзі вивчив термінологію, позбувся блокнота і несподівано для вітчизняного кінематографу написав сценарій першого українського трилера "Штольня" - це був Любомир Левицький, відомий кліпмейкер, сценарист, продюсер, режисер.
- Моя біографія починається моментом, коли я відчув, що хочу знімати кіно.
Завдання батьків – розгледіти в дитині талант і всіляко сприяти його розвитку. Так буває не завжди, тому якийсь час таланти зберігаються в потаємній скриньці. До дня, коли людина, стоячи перед дзеркалом, запитає себе, хто я така і чого хочу від життя. Тоді відчиняєш скриньку з талантами, перебираєш їх, дивишся, на притрушені пилюкою літ вміння, вирішуєш, які ще згодяться, які підходять, щоб ними встелити власну дорогу.
Читайте також: Жоден фільм в Україні не окуповується- Іллєнко
Так було в мене. Я перебрав усе, що вмів, знав, хотів. Склав власну колекцію талантів та почав її приміряти під різні професії. Дуже швидко зрозумів - унікальної професії, яка б одночасно охоплювала всі грані моєї творчої натури – не існує. Більше я до пошуків не вертався, аж поки не втрапив переглянути фільм Спілберга "Піймай мене, якщо зможеш". Історія головного героя раптом склала пазл в моїй голові, я хотів цього все життя, та не міг надати форми власному хотінню. Натомість, кінострічка чітко сформулювала мій напрямок у пошуках себе: робити кіно.
- І ти напевно пішов вчитися.
- Я пішов через оголошення в газеті в масовку для "Шоу Івана Найди" на "Новому каналі". Потім ще раз, і ще. Відтак сам брався розсаджувати людей, мою активність помітила продюсер шоу Лариса Пузенко, запропонувала допомагати їй. В одну ніч я навчився монтувати відео, здуру ляпнув Ларисі, що давно це вмію, насправді не мав уявлення, як воно робиться. Довелося відповідати за свої слова. Знайомство з другим режисером продакшен-студії привели в команду Бадоєва, де йшли зйомки реклами, музичних кліпів. То був справжній знімальний процес. Бадоєв, хоч і підсміювався з мене, але я отримав багатий досвід. Українські інститути кіноосвіти дають слабеньку теорію, але не вчать знімати фільм. Кінематограф повинен йти наввипередки з сучасністю, а у вітчизняних вузах ще ножицями ріжуть стрічку. Я починав написанням сценаріїв для скетч-роликів. З них заробив свій перший творчий гонорар. Пам'ятаю, почувався дуже гордим, хоч мав стабільний заробіток, та ці гроші були цінні тим, що зароблені власним талантом.
Читайте також: Режисер змусив співачку роздягтись для зйомок кліпу
- Десь тоді з'явилася ідея "Штольні"?
- Тоді ми ще знімали на плівку, їздили в Москву з оператором проявляти матеріал, переганяти в цифру. В поїзді розговорився з Олексієм Хорошко, оператором, він поділився планами, щодо зйомок фільму, шукав режисера і автора сценарію. Я погодився стати автором, так народилася "Штольня". Сценарій написав швидко. Звісно, так не треба робити, адже сценарій потребує більше уваги й часу. Взагалі перший сценарій рекомендується знищувати. Але ми так "горіли" кіно, що не подумали, аби зберегти його хоча б для історії. Фільм став моєю першою серйозною роботою, яка одразу потрапила на екрани. До прокату я був абсолютно не готовим і відчував величезний страх. Дуже великий страх. Боявся не критики, боявся, що перший шматок слави мене зламає, в розумінні – демотивує.
- Але за "Штольнею" з'явилися нові фільми. З чого починаються вони?
- З аналізу продукції світового кіноринку. Я визначаю, що є зараз модним, актуальним, в тренді. Велике кіно, як мода, має свої тренди. Відомі голлівудські іміджмейкери диктують моду всьому кінематографу. Якщо знімаєш кіно, то маєш бачити, які жанри стануть успішними наступного року.
Читайте також: 8 знаменитих акторів-тварин
- Твої роботи часто містичного змісту.
- Наприклад, нова стрічка "Егрегор" - це фільм в жанрі "Код да Вінчі", дуже серйозна робота, такого фільму ще не мала ні Росія ні, тим більше, Україна. Концептуально, ідейно класний, сконцентрований довкола наших рідних просторів. Якщо "Код да Вінчі" - це Ватикан, то у нас – це Україна і Київ. Поки тривають роботи над майбутнім фільмом, ми вирішили зняти щось україномовне, малобюджетне і круте. Зробили "Селфіпаті".
- Вона доречна з огляду на події в Україні?
- Атмосфера суспільства потребує негайної розрядки. Тому необхідність у вітчизняній молодіжній комедії велика. Цей фільм, як іскра у наповненому газом приміщенні – великий вибух позитиву. Адже я бачу настрої, бачу, що хочуть люди, вбираю щось схоже в кінематографі, з цього роблю фільм. Комедія схожа на "Похмілля у Вегасі", "Американський пиріг", лайт-стиль кіно, стилізований під зйомки мобільним телефоном, де троє підлітків прокидаються в поліцейському відділку і їх підозрюють у вбивстві карлика.
- Любомире, чому твої нові фільми вже знімаються схожими на інші?
- В кіноіндустрії неможливо зробити популярне кіно, якщо воно не схоже на жоден фільм. Дистриб'ютори його просто не продадуть. Це як в супермаркеті пропонуєш абсолютно новий йогурт. Тебе спитають: на який йогурт він схожий? Ти відповіш – ні на який. І його поставлять на вітрину з пивом.
Читайте також: 6 блокбастерів, в які ніхто не вірив (відео)
- У Верховині тебе сприймають як зірку вітчизняного кінематографу, чи ти залишаєшся для тамтешніх жителів хлопцем з сусіднього будинку?
- Всі українці такі люди, що де б ти не став найкращим та відомим, вдома залишатимешся домашнім хлопцем, в якому ніхто не бачить знаменитість. Так і з талантом. Оцінка вдома буде багато нижчою, ніж якби тебе оцінювали за кордоном. Особливо це відчуваєш в рекламі, знімаєш ролик і бачиш різницю в гонорарі режисера українського та режисера іноземного. Ролики однакові, якість теж, а оплата іноземцю в рази вища. Бо український менталітет – цінувати чуже більше, ніж своє. Я можу зняти тут десять крутих фільмів, та все одно не буду таким крутим, ніж якби я зняв один хороший фільм у Голівуді.
- Твої кінострічки прибуткові?
- "Тіні незабутих предків" - єдиний в історії України фільм, який себе повністю окупив в прокаті. Бюджет мав 350 тисяч доларів, в прокаті ми повністю вийшли на "нуль", тепер фільм заробляє на себе. Бюджет "Селфі" ми зменшили вдвічі. Повністю розуміючи можливості ринку, я хочу робити успішне кіно. Завдання номер один – зберегти гроші інвестора. Мене часто питають: де взяти гроші на зйомки в Україні? Все дуже просто – розцінюйте кіно як продукт, як бізнес, на відкриття якого треба стартовий капітал. Я думаю не про те, де взяти гроші, а про те, як їх повернути.
- Попри напружений графік у тебе чудові стосунки з дружиною. Існує якийсь секрет?
- Наталія у мене дуже талановита дівчина, добре знайома з специфікою професії, бо працювала у мене виконавчим продюсером на двох проектах. Віртуозно розрулює проблеми будь-якої складності, це допомагає в стосунках, адже у нас не виникає конфліктів на тему "де ти пропадаєш до ночі?" Вона знає масштаби роботи, знає, як це важко, розуміє, що мені треба передивитися на кастингу 350 довгоногих дівчат і ставиться до цього нормально.
Читайте також: Максим Паперник витрачає на одяг за раз тисячу євро
- Але дівчата напевно дуже хочуть сподобатися режисеру Левицькому, щоб пройти кастинг?
- Я людина, котра чітко розділяє дружні і робочі стосунки, ніколи їх не поєднує. Людей, які професійні стосунки перетворюють на дружні, на час роботи зупиняю. Фамільярність відволікає, з'їдає професіоналізм. Cтараюся тримати м'яку творчу атмосферу, але не дозволяю акторам панібратство зі мною. Повинна бути жорстка субординація. Після зміни можемо говорити про футбол, сім'ю, пиво. Але на час роботи користуватися дружніми дружніми зв'язками заборонено. Це одне з моїх табу: ніяких кастингів "по блату", через "постєль" і решту різних варіантів.
- У твоїх роботах завжди нові обличчя.
- Актори вже знають, що я працюю постійно з новими артистами, молодь завжди шукаю нову. Вважаю обов'язком відкривати нові таланти, допоки така можливість є.
- На появу твоїх фільмів завжди чекають. Ти багато витрачаєш на рекламу?
- Так, масу сил на промо-акцію фільмів. Я ж ще й продюсер. Анонсування мого кіно починається задовго до зйомок.
- В день, коли ти робив перші кроки в кіноіндустрії, багато твоїх знайомих іронізували, мовляв, як можна чекати від Левицького чогось гідного, якщо він замість вчитися за кордоном, бомжував під Ейфелевою вежею та прав шкарпетки в Сені.
- Пошуки власного "Я" мені хотілося проводити подорожуючи. Вирушив у Францію. Сподівався там знайти роботу, можливо, залишитися назавжди. Але обставини склалися так, що довелося жити в Парижі фільмів Мартіна Скорсезе: гангстерському, злиденному, розпусному. Я бачив його яким хочеш, тільки не очима туриста. Досі пам'ятаю, де знаходяться виразкові місця елегантної французької столиці. Коли повернувся, мене запитали, чи я був у Луврі? Натомість я чув про Лувр вперше і щиро відповів: "А що це таке?" Втім я набув величезного досвіду, формуючи себе. Пройшов серйозну життєву школу. Але отримав величезний досвід у формуванні себе, як особистості.
Читайте також: Трудові будні режисера фільмів для дорослих (фото)
- Здійснивши бажання робити кіно, про що зараз мріє Любомир Левицький?
- Не знімати я не можу. Бачу - це проблемно, але дешевше не робити взагалі нічого. Мрію зробити англомовний український фільм, мрію зняти кіно з голівудськими зірками. Хочу фільм спільного виробництва з Голівудом. Одинадцять років назад коли я повернувся в Україну я прийняв для себе рішення, що хочу присвятити себе всього і повністю розвитку жанрового кіно в Україні, яким тут навіть і не пахнуло. Кінотеатри сміялись в лице при слові - жанрове,українське кіно. І це мене глибоко зачепило, адже в кінотеатрах на той час йшли тільки голівудські та російські фільми продубльовані російською мовою. Перше, я зрозумів, що ідентифікація кіно - це перш за все мова на якій воно знято. І дав собі слово знімати прокатне кіно українською. Після чого вислухав хвилю тролінгу в свою сторону. Але я не здався і зробив своє перше кіно українською. Робили його за свої кошти з Олексієм Хорошко, як режисер, продюсер і ще десяток інших посад…
Коли кінотеатри побачили, вони без заперечень взяли його в прокат і фільм зібрав більше ніж коштував.
Далі я почав працювати над сценаріями і шукати свою аудиторію. Зрозумів , що молоде покоління прагне дивитись своє модне фірменне кіно про них самих.
Наступний фільм, який я зробив для української молодої аудиторії були – "Тіні незабутих предків".
Читайте також: Максим Паперник витрачає на одяг за раз тисячу євро
Ми зібрали команду людей які так само як і я вірили в прогрес. Кожен кадр цього фільму був викоханий і вистражданий в муках. Коштів було рівно в три рази менше, ніж мені було потрібно для того, щоб створити комфортні умови для групи.
Коли дистриб'ютор і кінотеатри побачили фільм,вони не могли відрізнити його від голівудського кіно в такому жанрі.
Фільм став хітом в прокаті і інвестор зміг повернути вкладені кошти. Тролінг зник, але почалось інше. Вимагання творчими людьми того, чого ці фільми не можуть дати, а це також вартує великих грошей.
Я знав, що ще років десять бізнес на локальному кіно не побудувати. Але що робити? Не знімати? Хто тоді буде це робити, коли навколо всі знімають тільки серіали для Росіі. В той момент я був гордий, що ми змогли знімати тільки українських акторів в головних ролях і створювати молодих зірочок.
Після революції все змінилось. І всі різко стали знімати своє для своїх. Ми розуміли, що сидіти склавши руки не можна. Тому зняли молодіжну комедію "Селфіпаті". Фільм який би хоч трохи розвантажив напружену молодь.
Ми не ставали в чергу за державними грошами на жанрове кіно, бо хотіли довести,що воно може саме ставати тут хоч і на хромі ніжки, але самостійно. Але водночас з продюсером розуміли, що ринок не може повернути великі бюджети, а фільм хочеться зробити саме для української молоді. Вихід був один - збирати навколо себе творчих людей, яким це було цікаво не заради грошей, а заради того щоб не дивлячись ні на що будувати історію кіно цієї країни. Можливо комусь наплювати на історію нашої країни,але не мені.
Я хочу щоб наші молоді кінематографісти асоціювались у наступних поколінь, як ті, котрі не дивлячись на важкі часи не здались і згуртувавшись,своїми силами будували нову хвилю українського кіно цеглинка за цеглинкою. Але в житті за всі добрі наміри є своя плата і я це розумію.
Читайте також: Брітні Спірс звинуватила росіянина у сексуальних домаганнях
Сьогодні я плачу тим, що мене називають людиною, яка використовує інших щоб робити собі проекти. Людиною - яка тримає всіх за лохів. Хочу попросити на майбутнє всіх людей які хочуть працювати зі мною. Подумайте сто разів перед тим як погоджуватись працювати з таким негідником чи приходити на безкоштовні майстер класи. Бо таких поганців як я, що багатіють на українському кіно і бідних людях, ще треба пошукати. Висновок зроблено на основі чуток, що витають.
