В єдиному в Україні лепрозорії, який знаходиться в селі Кучурган, Одеської області живуть 9 осіб, які хворі на лепру (за старих часів її ще називали проказою). Страшною ця хвороба стала від того, що вона швидко може передатися, а ліків від неї фактично не було.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяКореспондент "Знай" потрапила в один з найбільш закритих медичних закладів країни і поцікавилася - чим живуть його мешканці.
Головлікар Юрій Рибак, із зовнішністю Андрія Миронова, просить не називати хворих прокаженими.
"Вони ображаються, та й слово це з середньовіччя. Говоріть "лепра". Ми називаємо хвороба паличкою Хансена "- пояснює Юрій Володимирович.
Колись сюди звозили хворих з усього Радянського Союзу. Хворі жили в приватних будиночках. Зараз сюди і перемістився весь лепрозорій. В окремих будиночках живуть пацієнти, в інших - кабінети доктора і маніпуляційна.
"У нас тут є своя котельня, станція, пральня, каналізаційна насосна станція. Цикл повністю закритий. Продукти життєдіяльності наших хворих не можна викидати ні в море, ні в грунтові води, все повинно фільтруватися. Від газопостачання нас відключили вже давно "- показує свої володіння Юрій Рибак.
На все закладів - 9 хворих і 35 осіб медперсоналу. Ще кілька хворих живуть в Україні з таким страшних діагнозом, але лепрологи їх контролюють - для суспільства вони не є небезпечними.
Є й такі пацієнти, які самі у себе діагностують лепру. Випадки, коли людина під враженням від почутого, знаходив у себе симптоми - не рідкість. Але справжню лепру медики завжди відрізнять від надуманої. У лепрозорії в перевірці нікому не відмовляють.
Середній вік хворих лепрозорію - 70 років. Всі живуть тут дружно маленькою комуною, а персонал і хворі стали хорошими друзями. Раніше хворих селили в бараках, зараз у кожного окремий будиночок. Деякі люди похилого віку примудрилися навіть розбити невеликі садки, посадити виноградники.
Читайте також: СБУ нарешті взялася за Одеську митницю
Трохи віддалік цього міні-поселення стоїть невелика будівля з хрестом зверху. Це місцевий морг. Адже померлих хворих не можуть відвезти в звичайний морг, та й поховати на звичайному цвинтарі теж не можуть - кладовище "для своїх" відразу за селищем.
Колись, перші лепрозорії, створені у Франції в 503 році, були для хворих "моргами". Як тільки про захворювання ставало відомо, релігійний трибунал оголошував смертний вирок хворому. Його вели до церкви, де було все готове до похорону. Родичі могли поспішно попрощатися з нещасним, потім церковники закопували хворого і оголошували рідним, що людина померла. Після чого хворого відкопували і примусово відправляли в лепрозорій - назавжди. Більше він ніколи не міг бачити рідних і близьких, і залишати свою нову обитель йому було заборонено.
У радянські часи в Одеському лепрозорії були випадки, коли медпрацівники виходили заміж за своїх підопічних. Деякі, особливо підприємливі громадяни, намагалися "косити" під хворих, щоб потрапити на повне державне забезпечення.
"Був у нас один хлопець здалеку. Підлікувався, виїхав на батьківщину, а через деякий час повернувся з дівчиною. Сказав, що теж хвора. Розповів їй, як симулювати симптоми. Навіть перевірку на тактильність вона пройшла, коли кінцівки голкою кололи. Мужньо все терпіла. Але "фокус" не вдався і дівчина поїхала назад, до себе на батьківщину. Хлопець розраховував створити сім'ю і жити на всьому готовому - житло і їжа від держави, та ще й за здоров'ям постійно спостерігають", - ділиться Рибак.
У багатьох пацієнтів були сім'ї, які переїжджали сюди разом з хворими.
"Хворі жили на внутрішньому дворі, їхні здорові родичі обживалися в селі, по сусідству. Коли хворих підліковували - вони бачилися, ходили до сім'ї додому у відпустку, якщо у них були хороші аналізи"- розповів лікар.
Історій сумних і романтичних тут вистачало в усі часи - адже у хворих часто розпадалися сім'ї, обривалися соціальні зв'язки. Місцеві мешканці згадують історію корейця Чи Ван Сона, якого під час війни використовували для медичних дослідів і навмисно заразили лепрою. Коли Корею звільнили, вижившу дитини відправили лікуватися в СРСР, так він опинився в Одеському лепрозорії. Тут вивчив російську мову, а пізніше одружився на циганці з заїжджого табору. Зараз обидва вже покійні.
Читайте також: На Донбасі знайдені безіменні могили "кіборгів"
Ібрагім Нуренбетов сюди потрапив з Середньої Азії. Геолог, поліглот, перекладач, заразився в одній з геологічних експедицій. Вже тут одружився на молодій санітарці, а пізніше через хворобу втратив очі, кисті рук і ніг, але не любов. Ібрагім уже помер, а його дружина переїхала до дітей в Одесу.
Про долю кожного з мешканців лепрозорію можна сміливо написати роман, але всіх їх об'єднала і згуртувала хвороба - свого життя поза стінами лепрозорію вони вже не уявляють.
"У нас був випадок, коли хвора народила здорову дівчинку. Її відразу ж забрали родичі. Матері вона ніколи не бачила, а коли виросла, зважилася все-таки хоч раз в житті побачити матір і приїхала. На жаль, далася генетична схильність, жінка заразилася і сама стала нашою пацієнткою" - каже лікар.
Хворі лікуються тут по півроку і більше. Лікування прокази схоже на лікування туберкульозу - трохи прогавив, послабив імунітет, неправильно харчувався - і хвороба знову дає про себе знати. Особливість полягає в тому, що вона роками може "дрімати". Як тільки змінюються умови життя, в організмі можуть діагностувати лепру. Юрій Рибак зазначає, що нині таке життя, що можна чекати нового спалаху лепри в Україні.
"У нас зараз такі обставини на сході, що люди живуть в жахливих умовах - стреси, недоїдання, відсутність гігієни. Людина може не хворіти і нікого не заражати, а просто мати носія і з ним жити. До пори до часу, носій дрімає, а потім починає діяти. Є приклади, коли хворий вже видужав, але починає порушувати режим, неправильно харчуватися, багато працювати. Прояви можуть бути різними - від хронічної втоми і болів в суглобах до плям на шкірі і втрати чутливості "- розповідає Юрій Рибак.
"Проказа, як і туберкульоз, вимагають посиленого харчування, нормальних побутових умов. У голоді й холоді у прокажених хвороба прогресує, у уражених бацилою - прокидається. За останні роки до нас нові хворі не поступали, але коли я чую, що все населення сповзає за межу бідності, я з тривогою думаю, що буде завтра? Тим більше, що чітко налагоджена система диспансеризації членів сімей хворих на лепру, які контактували з ними людей практично рухнула "- переживає колишній головлікар лепрозорію Володимир Наумов.
Читайте по темы: Репортаж з того світу: як живуть хворі на проказу в Україні. Частина 1
