На заміну параду ветеранів до дня 9 травня українці масово підключаються до нової акції – "Безсмертний полк". До свята тисячі українців вийшли на вулиці своїх міст з фотографіями своїх родичів, котрі воювали у Великій Вітчизняній війні.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяХоча акція була вигадана минулого року кремлівськими політтехнологами, українці також прагнуть показати сусідам, що не лише діди росіян воювали.
"Знай" поцікавився у відомих українських зірок та політиків – як воювали їхні предки.
Діда Ігора Мосійчука врятували "бандерівці"
Відомий радикал та народний депутат Ігор Мосійчук розповів нам, що його дід Петро Машков пройшов війну від першого до останнього дня та закінчив її у званні капітана артилерії.
"Мій дід Петро Антонович народився у Коломиї на Франківщині, але з 30-их років жив на Полтавщині у місті Лубни. В 1940-ому році його призвали на службу до РКЧА – так він прошов усю війну", - розповів Мосійчук.
Петро Машков наполовину був поляком і вільно володів польською – тож з огляду на це, після війни його як кадрового офіцера відправили до війська польського, яке створювала тоді радянська влада
"Одно разу мій дід на виклик відбув до штабу дивізії, а коли повернувся назад - знайшов вбитим свого друга і побратима, разом з яким вони пройшли всю війну. Як виявилось, поки він їздив до штабу, в частину завітав заступник міністра оборони Польщі, генерал Свірчевський, один з тих що готували операцію "Вісла" по "розукраїненню" краю. Через якусь дурницю, по своєму самодурству Свірчевський застрелив дідового друга. Мій дід був людиною честі, і керований праведним гнівом, він схопився наздоганяти Свірчевського, щоб помститись за побратима. Але від'їхавши трохи далі в гори, дід побачив розгромлений кортеж, вбитого генерала і його охорону. Ті, хто їх атакував, були там же на місці - це були бандерівці. Дід підняв зброю вгору і помахав руками, на знак того, що не буде стріляти. Бандерівці відповіли зустрічним мирним вітанням. За кілька хвилин вони роз'їхались у різні сторони. До останнього дня дід вважав, що тим, що вони ліквідували Свірчевського, - врятували його. Адже якби йому вдалось наздогнати генерала - він би сам вступив у бій і неминуче був би за це розстріляний радянською владою", - розповів народний депутат.
Маму Ольги Герасим'юк від фашистських куль врятувала коза
"З нашої сім'ї на фронті Другої світової воювало 18 чоловік. Щороку ми говоримо про них- та не про всіх знаємо, бо про декого звістки так і немає", - розповіла Ольга Герасим'юк, народний депутат та телеведуча.
Її дід Михайло Приходько пройшов піхотинцем до Берліну, повернувся з осколком у коліні та помер уже далеко по війні від гангрени.
"Все життя він довго сидів на горбку мовчки й дивився кудись за горизонт. Тепер я розумію, що був у нього той посттравматичний синдром, про який ніхто раніше не говорив. На під'їзді до села, де народився мій батько, син діда Михайла, стоїть пам'ятник - там імена ще двох дідів, братів діда Михайла, які не повернулися, й історію іхню ніхто вже не розкаже", - розповіла телеведуча.
Одного з її дідів по мамі – Гурія, забрали в НКВД, бо той насмілився уголос запитати – чому Жуков відступає?
"Поряд стояв місцевий донощик на прізвисько Депеша. І побіг, доніс. Діда Гурія забрали босого. Коли вели аж до Гребінки в тюрму, він в кров збив ноги. Тому, як сусід по колоні арештантів, запропонував тікати, сказав, що не може - "глянь на ноги, не побіжу". Вже далеко по війні той чоловік розказав нам це - весь вік боявся, бо ж тоді втік від НКВД. Він каже, що Гурія розстріляли потім фашисти, в Пироговій леваді, де розстріляли дві тисячі євреів нашого міста, й усіх циганів. "Наші", відступаючи, покинули арештантів у тюрмі- й фашистам, кажуть, просто нікуди було іх дівати", - ділиться спогадами Ольга Герасим'юк.
Одна з бабусь Ольги під час війни працювала вихователькою сиротинця, рятувала від смерті та голоду єврейських дітей. Коли вже далеко після війни помирала, марила. Що усі врятовані діти стоять довкола неї.
"Моя тітка Оля пройшла війну воєнною медсестрою - її бабуся малою забрала з Уралу, коли дозволили взяти помираючих дітей у сім'ях розкуркулених, що відбували каторгу на лісоповалі. Тьотя Оля пішла воювать, коли фронт проходивз повз наш район, забігала додому, й той Депеша, що доніс на Гурія, а перед тим доніс на сім'ю тьоті Олі, що вони куркулі, - з переляку застрелився в клуні, думав, що по його душу прийшла... По війні тітка воювала з переможною Армією ще аж у Манчжуріі. Померла й похована у Львові.
Мама телеведучої жила в окупованому Пирятині й бігала малою кидати хліб військовополоненим, яких фашисти тримали в соборі.
" Щоразу всі боялися, що вона не повернеться. Коли відступали фашисти- палили хати, мама бігла з малою кізкою вулицею, в спину стріляли з автомата, І лище перелякана коза, що тягнула маму по вулиці, мотляючи з боку в бік, вберегла маму від кулі. З тих пір мама все життя чує постріли в спину", - розповіла Ольга Герасим'юк.
Багатьох членів родини з війни не дочекалися, дехто загинув від рук НКВДистів вже по війні і історії їхні поховав страх родичів, що не хотіли уголос переповідати їх дітям, щоб ті не постраждали, проговорившись.
Батька Володимира Рубана всиновив фронтовик
Обидва діди переговірника та генерала Володимира Рубана загинули під час Другої світової війни.
"Один дід загинув у 1941-ому під Харковом, інший поліг в 1943-ому під Калінінградом. Мій батько не запам'ятав свого батька – йому було менше 1 року на початку війни", - каже Рубан.
Пізніше його батька всиновив інший боєць, який повернувся з війни з орденами та нагородами. А в новій родині з'явилося ще троє братів.
"Якийсь час, по домовленості дорослих, щоб не травмувати дітей у нас було не прийнято згадувати загиблого діда. А я на колінах у вижившого діда розпитував про війну, як і мільйони моїх ровесників – він розповів мені багато, але ніколи не розказував про загиблого діда", - згадує Рубан.
Правду Володимир Рубан з'ясував, коли вже підріс.
"То була страшна правда. Я дізнався про те, що обезголовлене тіло робить ще 17 кроків з відрубаною головою, дізнався. як в азарті на війні солдати заряжають, ціляться та стріляють, не помічаючи відірваних рук і ніг, взнав те, що вбивати не страшно – страшно буває тільки спочатку. Ще мені розповіли про те, що на війні гинуть не тільки солдати, а ще й бабусі і дідусі, мами й тата. Коли про це взнав – у мене було потрясіння", - згадує генерал.
Деякі з тих далеких історій вже забулися.
"Забулися до того моменту, доки не почалася вже моя війна. А я, краще за інших підготовлений до неї, піду на ту війну не вбивати, а рятувати. Візьму з собою таких же офіцерів, своїх друзів, синів і ми будемо рятувати – скільки зможемо й доки нам будуть дозволяти. А коли закінчиться нова війна. Я посаджу онуків на коліна і буду розказувати про свої перемоги, проте мовчатиму про загиблих – нехай буде таким же щасливим. Як і я колись", - каже Володимир Рубан.
Дід Анастасії Приходько втратив фронтового друга після Перемоги
Назар Приходько, брат відомої співачки Анастасії Приходько, розповів, що їм з сестрою заздрили однокласники у школі – адже вони були єдиними, у кого воював не прадід, а дід.
"Наш дід, Михайло Микитович Приходько, народився у 1926-му році на Кубані, у маленькому Українському хуторі Червоне поле. Пережив Голодомор 1932-1933рр. зовсім маленьким. Коли на терени Радянського Союзу прийшла Друга Світова – йому було 14.
Навесні 1943-го його забрали на фронт у 16-ти річному віці, разом з ним забрали двох його старших братів, Івана та Олексія, а також батька Микиту, якому тоді було вже майже 50 років", - каже Назар Приходько.
Юному Михайлу довелося багато чого побачити, пройти багато боїв та операцій.
"Багратіон", Сарни-Ковельська операція, Пулавський плацдарм, Визволення Варшави, Взяття Берліна, Штурм Рейхстаґа. На момент закінчення війни моєму дідові було 18 років. Він не дуже любив розповідати про війну, певно тому, що ми з сестрою були маленькими, а війна – самі розумієте, це не романтика, не "Темная ночь", і навіть не "На поле танки грохотали", - згадує Назар.
Проте одну історію з війни він все-таки розказав онукам.
"У діда був фронтовий друг, з яким він познайомився на самому початку перебування на війні. Мітя Лєпілкін був його ровесником. В усіх боях та операціях вони були поруч. Їхньою військовою спеціальністю була артилерист, а згодом – артилерист-розвідник. І от, вже після взяття Берліну та штурму Рейхстаґа, на якому, до речі, мій дід розписався, після капітуляції нацистського режиму, вони йшли по Берліну 10-го травня. Місто в руїнах, особливого відчуття свята немає, адже вже за звичкою чекаєш недоброго і тут з-за будинку вилітає хлопя років 13-14 – Гітлерюґент і відкриває вогонь ледь не в притул. Дід встиг зорієнтуватися і стрибнув в якусь канаву при дорозі, а Мітя не встиг… Дід лежачи відкрив вогонь, ліквідував юґента, але вже було пізно. Отак, вже після перемоги мій дід втратив друга. Він завжди після цієї історії, адже ми просили її розповідати кожного 9-го травня, додавав: "Ото щоб ніхто не думав, що 9-го раз – і все, перемога".
Після війни Михайло Приходько повернувся на рідний хутір, і, як виявилося, його родина була єдиною, де повернулися всі чоловіки, і батько і всі троє синів. Це була величезна рідкість на той час.
"Потім дід поїхав до Дніпропетровська, де закінчив вечірню школу підробляючи ковалем, а по закінченню школи вирішив їхати до Києва, вступати до КНУ ім. Т.Г. Шевченка на факультет журналістики. Закінчив університет з Золотою медаллю, пішов працювати за фахом і отримав звання "Заслужений журналіст УССР", - згадує Назар Приходько.
І Назар і Анастасія ще пам'ятають як вони дітьми ходили з дідом центром Києва на день перемоги, як йому дарували квіти, а онуки відчували величезну гордість.
"Мій дід завжди розглядав Кубань частиною України, а Україну – як батьківщину. Він ріс в родині, яка розмовляла кубанським "суржиком", як там кажуть – "балачкою", він був патріотом України і завжди казав: "Ми воювали і перемогли для того, аби ви ніколи не дізналися що таке війна". Маючи залізну логіку, він ніколи б не зрозумів і не прийняв того, що зараз в Україні не тільки війна, але й війна з тими, з ким він пліч-о-пліч пройшов війну. І хоч наступного року буде вже 20 років як діда немає – вся наша родина ним пишається і буде пишатися його подвигом. Він навчив нас любити, а головне захищати батьківщину. Я скромно волонтерствую та веду війну на інформаційному фронті, сестра їздить на передову і лікує нашим воїнам душі своєю творчістю, і так буде до перемоги, яку ми з сестрою присвятимо нашому діду", - розказує Назар Приходько.
Бабуся Костянтина Стогнія надавала всьому селу ляпасів за "дружину зрадника"
"Батько моєї мами, Костянтин Лавров, ніколи у житті не бачив своєї доньки – вона народилася за кілька місяців після початку війни. А Василь Іванович був в Новофастові пожежним, а тому 22 чеврня 1941 року в перші ж години війни був призваний на передову", - розказує Костянтин Стогній, телеведучий.
Обійнявши дворічного сина Леоніда та поцілувавши заплакану дружину Домну Марківну, Василь Іванович подався у Самбір – захищати рубежі України
"Перед тим як напасти на Радянський Союз, німці захопили усю Європу, тому простому пожежному Василю Лаврову було важко протистояти такій армії.
"Якось до моєї бабусі додому прийшов голова сільради і сказав так: "Домна Марківна, збирайся і йди з нашого села – я отримав з воєнкомата листа, де написали, що твій чоловік здався у полон фашистам. Зрадник він, ворог народу. А ти – дружина ворога народу, і діти ваші – виродки ворога народу". Бабуся заплакала: куди ж її йти – вісточки з фронту від чоловіка давно не отримувала, на руках одна маленька дитина, інша щойно народжена. Односільчани не вступилися за неї, ще й цькувати почали, хоча все життя їх знали. Дехто цькував собак та плював у спину молодій матері", - розказав Костянтин Стогній.
Так Домна Лаврова з двома дітьми подалася мандрувати Україною – ночувала у сараях та по людях, бралася за будь-яку роботу. Через деякий час жінка влаштувалася поварихою в військову частину Червоної армії. Доки вона працювала – маленький Леонід бавив ще меншу Людмилу.
"Одного разу моя бабця нагодувала самого маршала Олександра Василевського. Хотіла поскаржитися на свою біду йому, проте більше її до маршала не підпустили", - розказує Стогній.
За деякий час Домна Лаврова повернулася у рідне село. Пояснила голові сільради, що тепер вона не дружина полоненого, а сама військовослужбовець Червоної армії. Жінці дозволили залишитися у селі, проте будинок не вернули – дозволили жити на горищі сільського клубу.
"Одного дня бабцю виклика до себе воєнком. Посадив на стілець, чаю налив и пояснив – отримали вони папери, що її чоловік ніякий не полонений, а героїчно проявив себе у бою і представлений до нагороди. І папірця її дав. Пішла бабуся селом, побачила біля криниці одну з жінок, котра найбільше її ображала. Підійшла – тицьнула папери і дала доброго ляпаса. А потім взяла коромисло і пішла до голови сільради, котрий хату в неї відібрав. Так те коромисло і побила на його хребті. Потім пішла по селі, заходила в кожну хату. Де її цькували – однією рукою тицяла під носа папірець, в якому було зазначено, що її чоловік герой, а іншою рукою давала смачного ляпаса", - каже Стогній.
Людей, що оселилися в її хаті, Домна Лаврова вигнала та повернулася до свого дому з дітьми як дружина героя. Проте свого чоловіка вона більше не побачила – ні живим, ні мертвим. Василь Лавров загинув на війні.
Прадід Катерини Бужинської обміняв шинель на банку молока
Прадід Народної артистки України Катерини Бужинської Тимофій Бавикін брав участь у форсуванні Дніпра.
"Прадід пішов на війну в 30 років, удома залишив 4 малих дітей. Коли форсували Дніпро, він застудився. Коли повернувся додому, у нього було запалення легень. Прабабуся мені розповідала, що ліків тоді не було. З харчами теж було скрутно. Аби врятуватися, прадід обміняв свою шинель на банку коров'ячого молока. Проте, прадідусь не вижив. А от прабабуся пройшла всі кола пекла з 4 дітьми на руках, - розповіла співачка.
