Завдяки глобалізації ми живемо у відносно невеликому і взаємозв'язаному світі. І у цьому світі на долю держави значною мірою впливає не чисельність населення або величина території, а її роль у міжнародному розподілі праці. Саме цей чинник визначає стан її економіки, а значить, і стан освіти, соціальну структуру і військові можливості.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяВпливом розподілу праці на внутрішню структуру держави і міжнародні взаємини займається школа світ-системного аналізу, заснована Іммануїлом Валлерстайном. Представники цієї школи у своїх роботах показали, як розподіл праці формує різні типи держав і задає форми їх взаємин. При цьому, вони розділили держави на три великі групи: Ядро, Напівпериферія і Периферія.
Ядро — це група найбільш розвинених держав: США, ЄС, Японія…, що використовують можливості системи на максимум і, по суті, все, що відбувається на цій планеті, веде до їх подальшого збагачення. Напівпериферія – групка менш розвинених, але все ж сильних країн, виконуючих роль погоничів для рабів у менш розвинених регіонах. Система дає їм меншу кількість бонусів, проте вони прямо залежать від неї і володіють своїми привілеями. Зараз роль Напівпериферії виконують такі країни, як Китай, Туреччина, Малайзія... Росія намагається претендувати на те, щоб бути однією із країн цієї групи, хоча у неї є всі шанси звалитися вниз.
І в кінці у нас йде дно, на якому знаходиться і наша країна. Це аграрно-сировинна Периферія, тобто держави, що живуть за рахунок продажу своїх природних багатств. Тут фактично відсутня незалежна економіка, а значить - і незалежна політика. Оскільки, якщо падають ціни на сировину, що продається країною, то вона зривається в круте піке. Звичайно, країни Периферії бувають різними. З одного боку знаходяться держави на зразок РФ або Саудівської Аравії, які завдяки нафтовим доходам можуть забезпечити своєму населенню пристойний рівень життя, з іншого ж боку – африканські країни, що існують в умовах постійної громадянської війни, але що при цьому продовжують справно поставляти сировину на ринок. А десь посередині, між двома сировинними крайнощами, бовтається Україна. До недавнього часу недостатньо злиденна для того, щоб провалитися в пекло міжусобної війни, але недостатньо багата для формування класичної для таких країн диктатури.
Все вищеперелічене було статичним описом того, що відбувається, нас же більше повинна цікавити динаміка. Які висновки ми можемо зробити з вищевикладеного стану речей? І що ми можемо передбачити? Для цього нам варто, услід за Валлерстайном і його колегою Джованні Арігги, ввести нове поняття, а саме - поняття гегемона. Під державою-гегемоном мається на увазі найбільш економічно розвинена держава планети, що виражає інтереси всієї системи міжнародного розподілу праці. Інтереси цієї країни, що збирає всі вершки, які лише можливі від розподілу праці між різними державами, полягають у стабілізації і розвитку системи міжнародних взаємин. Не варто думати, що така країна - злий рабовласник. Гегемон є гегемоном з тієї причини, що його дії відповідають прагненням абсолютної більшості держав, оскільки приносять вигоду всім. Питання лише у розмірі цієї вигоди. Для країн Ядра вона передбачено більша, для інших – дещо менша, але у програші, зрештою, ніхто не залишається.
Але роль гегемона неможливо монополізувати. Саме тому цю роль у різні історичні періоди грали різні держави. Хронологічно останнім гегемоном нашої планети були США, які після Другої світової війни змінили на вахті Великобританію. Завдяки їх зусиллям Європа була відновлена з руїн, вони здолали світову загрозу комунізму в особі СРСР, дали можливість піднятися таким країнам, як Китай, Японія, Південна Корея… і створили тривалий період геополітичної стабільності, що дозволив державам, на зразок України, існувати в принципі.
Проте США стали жертвою власного успіху. Завдяки довгим десятиліттям стабільності, з убогості піднялися нові амбітні держави, готові кинути виклик Заходу, що одряхлів. І вчорашній гегемон хоч і залишається найсильнішою державою планети, більше не може поставити їх на місце локальною військовою інтервенцією або економічними санкціями.
Але сьогодні не так страшні "молоді вовки", як той факт, що США більше не виражають інтереси більшості держав, що входять у світ-систему. У світі сформувався величезний перекіс між золотим мільярдом, що проживає в країнах Ядра, на обслуговування якого йде близько 60% світової економіки, і останніми 6 мільярдами, вимушеними проживати на ті 40%, що залишилися. Раніше, поки незахідні країни животіли в нікчемності, США могли контролювати їх, кидаючи подачки зі столу, і визначаючи, в які держави Захід виводитиме свої заводи і кому дозволить продавати продукцію на своїх ринках. Але тепер ситуація змінилася. "Діточки" підросли і ставлять питання про збільшення свого шматка у цьому великому пирозі. І така ситуація вимагає нового гегемона, який міг би зробити більш справедливий перерозподіл ресурсів у масштабах планети.
Такий стан речей неминуче приводить до хаосу. Чим менше США здатні виконувати роль гегемона, тим більше проблем, які вони раніше зупиняли самим фактом свого існування, виходять назовні. І ось на Близькому Сході сформувався ІДІЛ, а Україна з Росією ведуть між собою гібридну війну. А це лише квіточки. Ягідки ще попереду. Тим часом Китай помалу приміряє одяг гегемона на виріст. Придивившись, ми побачимо, що його політика помалу стає усе більш експансіоністською, і він обростає союзниками – державами, які хочуть бути з потенційним переможцем. Але Пекін ще нездатний диктувати свою волю світовій спільноті, і нинішня ситуація неминуче веде його до конфлікту з США за владу над світом.
Тепер переходимо до теми, озвученої в заголовку статті. Оскільки в ситуації глобального безвладдя у світ-системі, окрім ролі гегемона, виділяється ще одна окрема роль, а саме - роль "розбійницької держави", тобто країни, руками якої гегемон загрібає жар. Це та держава, основним експортом якої є не сировина або індустріальна продукція, а військові послуги. Історично гегемони були морськими державами, тому, коли їм були потрібні великі армії, вони зв'язували себе союзними зобов'язаннями з якоюсь сухопутною державою. Причому союзництво проходило за схемою "гроші наші – солдати ваші".
Колись такою державою під час Тридцятирічної війни була Швеція, в першій половині минулого століття таку роль грала Російська імперія, а пізніше – СРСР. В обох випадках спочатку достатньо середня держава набувала геополітичної ваги, неадекватної своїй слабкій економіці. Внаслідок чого, після декількох десятиліть, міхур дутої могутності оглушливо лопався. Так, Швеція втратила все після Північної війни з Московським царством в 1700-1721 роках, а СРСР розвалився, не витримавши Холодної війни.
У нинішній ситуації на роль "розбійницької держави" активно претендує Росія, знаходячись в роздумах, чи стати їй на сторону США або Китаю в майбутньому протистоянні. Враховуючи, що в китайській пресі росіян вже називають "бойовою нацією", і зараз на спірній акваторії Південно-Китайського моря проводяться спільні російсько-китайські морські учення, очевидно, куди хилиться чаша терезів.
Тому, як мені здається, чутки про крах РФ сильно перебільшені. Китай не дозволить своєму бойовому псові померти до початку активних бойових дій, а США почне проявляти пряму агресію лише тоді, коли остаточно переконається, що не може схилити Кремль на свою сторону. Але якщо це навіть станеться, то лише навесні наступного року, після інавгурації нового американського президента.
Тому на цьому фоні єдиною можливістю для нашої країни вижити – це зайняти симетричну "розбійницьку" позицію в американському таборі. У цьому випадку нас "накачають" зброєю і грошима, а потім відправлять у хрестовий похід проти РФ. І нам доведеться направляти свої війська в будь-яку діру, в якій у американців є свої інтереси. Звичайно, це не найбільш радісний варіант розвитку подій, і враховуючи нинішній стан світ-системи, може бути так, що в кінці дороги США потерплять нищівну поразку. Отже, цілком можливо, що ми прив'яжемо себе до Титаніка. Проте навіть найменші шанси кращі, ніж повна їх відсутність.
При цьому необхідно розуміти, що зміна статусу нашої країни на ринку міжнародного розподілу праці неминуче приведе до змін на внутрішньополітичній арені нашої держави. Оскільки хто приносить гроші в дім, той і є головним. Ми можемо любити або ненавидіти наших олігархів, але доки вони контролюють сировинні галузі нашої економіки, що приносять нашій країні основний дохід, – вони головні. І всі розмови про подолання олігархії і встановлення демократії - не більше, ніж дозвільне базікання. Проти економіки не підеш.
Але у випадку, якщо Україна починає експортувати на міжнародну арену насильство, то гроші в країну приноситимуть вже військові. Оскільки ми укладемо з США негласний договір про оптову закупівлю "гарматного м'яса". І в цій системі олігархія стає зайвим посередником між армією і американцями. Звичайно, цивільний уряд міг би виступити красивою ширмою для справжнього стану речей, але всі ми знаємо, що в нинішній політичній еліті немає авторитетних політиків, які не замазалися. Тому, якщо всіх наших олігархів розстріляють, за ними ніхто сумувати не буде. Це відкриває перспективи становлення військової диктатури. Варто хоч би пригадати Південну Корею, що виконувала для американців схожу роль під час Холодної війни, де аж до середини 90-х правили військові.
Проте, краще мати репутацію країни, що поставляє висококомпетентних убивць, чим бути країною, що поставляє повій.
