Починаючи з 2014 року на фронт йшли чоловіки та жінки абсолютно різного віку та професій. Вони жертвувати родиною, роботою і відмовлялися від цивільного життя заради мирного неба над головою земляків. Одним з таких були два легендарні бійці "Айдару": Сергій Козуб (колишній військовий з 93-ї бригади) та Тарас Мотора. Зараз обоє знаходяться на лікуванні у Київському госпіталі і погодились розповісти про свої нелегкі фронтові будні.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
Підписатися
На захисті кордонів: бійці ЗСУ про життя на передовій
Сергій Козуба отримав поранення у символічну дату: 23 серпня, на День Прапора. Виходить дивно: ніби національна символіка справді не дала померти солдату. Бойовики тоді якраз штурмом йшли на Луганську область, четверо його друзів померли на місці. Але попри пережиті жахіття, він все одно не втрачає віру:
"Я патріот, і мене лікують моя земля і сім'я. Я четвертий раз в госпіталі, добре пам'ятаю людей, а ось числа, імена - набагато гірше, я не пам'ятаю адреси, де я прописаний, - все це результат контузій. Жив, гуляв, працював на складі комірником. І в 14-му році дивився по телевізору, що відбувається. А після Іловайська пішов до військкомату, там мені сказали, що чекай чергової хвилі мобілізації. Але я їм відповів, що хочу зараз - і в підсумку підписав контракт з 93-ї бригадою. Потрапив гранатометниками в перший батальйон, 3 роту. Хоча під час війни навчився стріляти з усього", - зізнавався він.
Звідти Сергій потрапив під самий Донецький аеропорт, далі – в Авдіївку, найбільш гарячі точки на фронті того часу. В буквальному сенсі доводилося під обстрілами "Градів" прикривати своїх, розуміли: всі опинилися за крок від смерті, і завтра можуть не дорахуватися бійців. Та відступати ніхто не збирався.
"Ми стрибали зі своїх БМП, як очманілі, і розсипалися, куди тільки можна було, - під бровки, будівлі, взагалі, не розуміючи, що відбувається. Багато психологічно були не готові, розгубилися, але таки, слава водіям, вдалося прорватися до міста. І згадую, як обіймалися, розуміючи, що пощастило - залишилися живі. Це таке відчуття було, що потім просто пройшло, коли почали гинути хлопці, багато хлопців. Я помітив, що часто гинули ті, які називали себе "Безсмертний" або "Фартовий". Такі могли вилазити і копати під вогнем снайперів, тому що треба було копати - і потрапляли під приціл", - коментував Сергій.
Не менше зусиль доклав і Тарас Мотора, який жив із Сергієм в одному бліндажі. В "Айдар" потрапив дещо пізніше, у 2016 році, після мобілізації рік прослужив на кордоні.
"І я жив в окупації три місяці в 14-му році, тоді місто було порожній, і в цілому там творився бардак, режим-віджимання: машини забирали, на ходу зупиняли. В місті канонаду чути постійно і зараз. А з наших позицій було видно і його, і Лисичанськ. Мене поранило спочатку в руку і голову - я пірнув в бліндаж перев'язати, і повідомив своїм, що мене зачепило. Решту моїх вбило. Осколком мені перебило ще одну ногу - вона висіла на сухожиллях, була засідка - і хлопців з кулемета розстріляли. А позицію свою потім наші відбили, буквально через день", - додав Мотора.
Ці двоє – яскравий приклад не просто чоловічої дружби, а й готовності віддати все, якщо у тому буде потреба. На жаль, на Донбасі досі не тихо, та такі як Сергій та Тарас сподіваються, що зовсім скоро все зміниться.
Дивіться: "Прокидаємося від розриву снарядів", - репортаж з фронту
Нагадаємо, ветеран АТО розробив унікальний засіб для воїнів.
Як повідомляв Знай.ua, відома українська снайперка розповіла, як залишила професію журналіста заради захисту України.
Також Знай.ua писав, український священик пішов добровольцем на фронт.
