Народний депутат Сергій Тарута – один з найзагадковіших персонажів у політиці. Він ніколи не був "донецьким", називаючи себе "маріупольським", завжди відмовлявся йти в політику, вважаючи за краще бізнес, але коли на Донбас прийшла війна – без роздумів зайняв крісло губернатора і врятував Маріуполь. Маріуполь відповів взаємністю й відправив Таруту до Верховної Ради.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
Підписатися– Сергію Олексійовичу, в одному зі своїх недавніх інтерв'ю Ви заявили, що банкрут.
– Мої питання мене хвилюють менше, ніж питання країни. У мене дійсно зараз заарештовані всі активи – тягнеться весь цей процес ще з часів, коли я тільки став губернатором Донецької області. Тобто, з 2014 року – саме тоді було рішення московського суду про арешт, зараз ми судимося.
Читайте також: Про мир на Донбасі говорити зарано
Ще в 2010 році 50 % акцій "Індустріального союзу Донбасу" отримали російські інвестори, а за рік росіяни стали кураторами українських комбінатів. У 2014 за позовом російського банку ВТБ на ці активи було накладено арешт. Гайдук хотів продати свої активи – він не хотів далі інвестувати в країну й заявив, що хоче пожити для себе. Тоді ж почав шантажувати мене тим, що продасть свою частку в нашому спільному бізнесі Коломойському або Ахметову. Тоді нам довелося вести переговори з тими, хто міг захистити нас від Януковича – так ввели в бізнес росіян.
Свого часу моя репутація дозволила отримати кредити на Заході, але українська юрисдикція не є гарантією для західних інвесторів. Ще тоді постало питання, що необхідна західна юрисдикція. Так що фактично вся юридична власність перебуває в західних країнах, але фактично на всю власність накладено арешт. Можна говорити про те, що Росія агресор, погана, не подобається, але арешт є арешт. Ми вже дійшли до Європейського суду, але юридичний процес дуже довгий.
– Кілька років тому IFC виділила на реконструкцію Алчевського меткомбінату 700 млн долларів під 2 % річних, що стало серйозним прецедентом. Що зараз відбувається на комбінаті?
– Триває процес виживання. Я знаю, що комбінат рік не працював і вже півроку, як намагається. Алчевський комбінат розташований на окупованій території, вони перереєструвалися, платять податки до українського бюджету, військовий збір, хоча все це, звичайно, там сприймається дуже агресивно. Точно знаю, що люди отримують зарплати на картки, потім їдуть з окупованої території на територію України і знімають гроші вже тут. Періодично я допомагаю їм контактувати з українською стороною, якщо виникають якісь питання. Тому що я вклав туди 3,5 млрд доларів кредитних коштів і свою душу, тому що це один з найсучасніших заводів в Європі і мені не хочеться, щоб він перетворився на купу металобрухту.
– Чому бойовики не чіпають підприємство?
– Великі підприємства небезпечно чіпати – там працює багато людей, деякі з таких підприємств містоутворювальні. А значить, може бути соціальний вибух. Натрапити на хвилю народних протестів ніхто не хоче. Плюс можна отримати "по шапці" від великих людей з Росії. Поки вони ріжуть і пиляють більш дрібні підприємства. Деякі взагалі відвезли в Росію, наприклад, завод "Топаз".
– Чому за часів Януковича не скористалися тим, що Ви з Донбасу? Могли б вже бути у великій політиці?
– Я маріупольський, а Маріуполь завжди стояв окремо. По-перше, це приморське місто, а приморські міста завжди інші й здорово відрізняються від інших міст області. По-друге, це було найбільше місто в області. І там завжди була не тільки велика частина металургів, а й інтелігенції. Зрозуміло, що там, де інтелігенція – там життя зовсім інше. Тому Маріуполь і був частиною Донецької області, але в той же час завжди був окремо. Маріупольці ніколи не говорили, що вони донецькі, як в інших містах. Так що прикинутися донецьким у мене просто не вийшло б – мені не повірили б "донецькі" і не пробачили б "маріупольські".
У велику політику увійти мені пропонував ще Віктор Ющенко. Але я на той момент займався бізнесом, зробив за короткий проміжок часу інноваційну компанію, почали інтегруватися із західними партнерами. Тому я ще тоді зробив ставку не на політику, а на європейську інтеграцію. Хотів показати, що український бізнес має амбіції й репутацію.
– Як з бізнесмена Ви стали губернатором?
– Уся справа в тому, що я у будь-якій владі був в резерві років так 15 – мені пропонували кожен раз, але я відмовлявся і доводив, що це не моє. Якби не війна, і в цей раз би відмовився. Але після Криму всі відчули реальну загрозу. І постало завдання рятувати Донбас і країну.
– Як в умовах війни формували команду? Одна справа виховувати ефективних менеджерів, а інше – швидко зібрати команду в зоні бойових дій.
– Працюючи в бізнесі, я зустрічався з багатьма людьми, чиновниками. Бачив багато хороших менеджерів. Деяких знав по Донецьку й Маріуполю, намагався просто залишити.
Сьогодні про це дуже легко міркувати, а в 2014 році для кожного керівника була реальна загроза й ситуація була вибухонебезпечною. Особисто для мене кожен день був виклик – залишишся живим чи ні, схоплять тебе й посадять у підвал, будуть катувати або не схоплять. Багато людей не витримували психологічно, кидали все і їхали. Тому я не хочу зараз судити якісь рішення влади або міських голів на Донбасі в той момент. Найстрашніше, я зараз дивлюся на тих міських голів, які здали свої позиції і втекли – їм добре, зараз ні у кого немає до них претензій. Зате до тих, хто залишився і приймав хоч якісь рішення, зараз у влади й у суспільства чимало запитань і претензій. Тому що треба ж когось засуджувати і карати. Принцип справедливості мало працює, виходить.
– Але навіть за таких умов Ви провели президентські вибори на Донбасі.
– Це був кошмар. Мені Турчинов і Яценюк говорили: там вибори проводити небезпечно. Я їм відповідав: ну тоді у нас президент буде нелегітимним, а росіяни будуть розповідати про те, що у нас тільки частина України проголосувала, а Донбас позбавили права голосу. І ми проводили вибори, навіть з загрозою для життя.
А потім просили мерів і голів комісій, щоб вони не втекли. Піти завжди найпростіше. А на їхні місця в міста й села прийдуть ще більш радикальні молоді люди, агресивні. І буде ще гірше. Тому першим своїм завданням я ставив зберегти апарат, чиновників, мерів, нехай навіть і прохаючи їх залишитися на Донбасі.
– Самі не боялися?
– Ми там жили. Ось йдеш на роботу і не знаєш, чи будеш ти живий до вечора чи ні. Для того, щоб стати легітимним, Губарєву потрібно було захопити чинного губернатора. Найтрагічніше, коли захопили нашу ОДА в Донецьку і ти ще чинний губернатор, але не знаєш, де тобі перебувати. Захопили ОДА, ми пішли в офіс з командою, захопили наш офіс – у нас було 30 секунд, щоб евакуюватися, перемістилися в готель. Почали штурмувати готель, погрожували, що підірвуть. Почали проситися на підприємства, директори мовчки опускають очі й кажуть, що їм не потрібні проблеми. З одного боку ти губернатор, а з іншого від тебе шарахаються, як від прокаженого. У результаті губернатор з командою розмістилися в аеропорту. Це був жах. Коли зрозуміли, що в Донецьку не можемо перебувати, переїхали до Маріуполя. Перші півроку війна велася дуже сумбурно, патріотична складова була домінуючою. Але ефективно воювати може тільки грамотне поєднання різних військ. Та й війна велася не контактна, а в основному із застосуванням систем залпового вогню. Усе це ми проаналізували вже в Маріуполі.
– Проаналізували й врятували місто?
– Було зрозуміло, що на Маріуполь обов'язково підуть, щоб створити Новоросію. Після Маріуполя до Криму більше жодного міста по прямій немає. Тому ми розуміли, що наступати будуть, що інженерних військ як таких у нас не було, плюс йде постійний обстріл з систем масового знищення – "Градів" і артилерії з боку Росії, залповий вогонь. Нам потрібно було зберегти життя солдатів, які захищали Маріуполь. Я сам металург. Спочатку подумав про те, щоб від таких обстрілів ставити бетонні загородження – це ж класика. Але бетон, щоб набрав міцності, має стояти 24 дні. У нас такого часу не було. Я зібрав маріупольських металургів і попросив допомоги в захисті міста, а саме дати нашим хлопцям на передову сляби – це такі залізні плити, товщиною 300 мм. Ми брали ці залізні плити і везли на передову, накривали ними укріплення наших хлопців від систем залпового вогню. Метал витримував. Так ми фактично металом захистили Маріуполь. А місто було ключовим для проекту "Новоросія", тому потрібно розуміти, що на нього всі зусилля були спрямовані. Сьогодні, завдяки металевим слябам, Маріуполь може вільно дихати, там працюють садки й школи, люди не сидять у підвалах.
– За цей період невже ніхто з команди не постраждав?
– Втрати були. Я дуже дружив з керівником ДАІ Маріуполя Віктором Саєнко, він був одним з тих, хто наводив порядок у Маріуполі. Загинув в травні під час штурму міськвідділу міліції. Природно, міліціонери-зрадники знали, що Віктор є одним з головних учасників боротьби з ними. Тому було, мабуть, замовлення на нього, і коли він під час штурму зістрибнув з третього поверху, його цілеспрямовано добивали й застрелили. У нього залишилося троє дітей. Це був близький мені товариш... Друг...
Читайте також: Путін піде на наступний термін
– Кажуть, що Ви до останнього не вірили, що Росія нападе на Україну?
– Після Криму я знав, що вони ведуть гібридну операцію, але до останнього не вірив, що буде оголошена офіційна війна. Тоді це було в витонченій формі, заходили люди без розпізнавальних знаків, а не як регулярна армія, тому що візит регулярної армії – це вже офіційна війна. По людях без розпізнавальних знаків і їхній взаємодії тільки можна було зрозуміти, з ким ми маємо справу. Тактика була вироблена після анексії Криму, було подальше завдання дестабілізувати Україну і я не сумнівався спочатку, що сюди будуть перекидати значні кошти, щоб ми не могли цю територію повернути.
