Описуючи ситуацію, в якій знаходиться наша країна, можна вибрати два наративи. Перший виходить із того, що Україна є незалежною та реально існуючою державою, здатною самостійно визначати свій шлях. Такий підхід у суспільстві вважається правильним і політкоректним, оскільки підкреслює нашу незалежність від РФ. Саме у цьому ключі я написав попередню статтю даного циклу.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяДругий наратив полюбляють використовувати наші вороги із заявою, що ніякої окремої України немає, а є лише "Російська імперія" в різних інкарнаціях, поновлююча свої права на раніше втрачені території. Така позиція викликає бурхливу істерику в наших ура-патріотів, які прагнуть довести, що "Україна не Росія", і вигадують для цього історичні поняття різної міри марення а-ля "Українська революція 1917 – 1921 років".
У статті я маю намір показати, що Росія і Україна у багатьох відношеннях все ще є частинами одного організму, який прагне до свого відновлення. Така точка зору дозволяє пояснити численні незручні й вузькі місця у домінуючому наративі й відкрити нові підходи до вирішення наших проблем, можливо, навіть показавши потенційний шлях до перемоги в нинішній війні.
Припущу, багато хто з тих, що дочитали до цього місця, вже готові нагородити мене клеймом зрадника Батьківщини. Але коли я вчився на політолога, нам кожної пари повторювали, що "політолог не має політичних переконань. Він повинен якісно аргументувати будь-яку точку зору. І професіоналізм політолога починається з того моменту, коли він готовий говорити неприємні речі, а не потурати смакам натовпу або самолюбству замовника". Тому не "безпринципна сволота", а професіонал.
У попередній статті мною був описаний механізм дії військово-фіскальної кризи. Суть його полягає в тому, що, коли держава стикається з фінансовими утрудненнями, обтяжена розколом у верхах і військовою поразкою, вона практично неминуче терпить крах. Після чого, у разі, якщо не сталося насильницького поглинання іншими гравцями, вона повстає з попелу сильнішою і злішою, ніж раніше. Усе вищесказане ми проілюстрували прикладом СРСР і приміряли такий варіант розвитку подій на нашу країну, показавши реальність подібного сценарію.
Однак легко помітити, що у випадку з Радянським Союзом відродження не послідувало. І тут виникає ключове питання: не послідувало взагалі або не послідувало поки? Оскільки від початку революції до моменту сходження на нові вершини часто проходить значний проміжок часу. Так, Франції для того, щоб дожити до часів Наполеона, довелося пройти крізь десять років смути. Китай пережив 30 років громадянської війни та японське вторгнення, перш ніж комуністи зібрали його в єдину державу. Історію Німецької і Російської революцій, а також відрізки часу, що минули від їх початку до приходу до влади Гітлера і Сталіна, мають бути пам'ятними будь-кому, хто не завжди спав на уроках історії.
Тому, поглянувши на нинішню ситуацію в україно-російському протистоянні, важко не поставити питання: чи не є ми свідками подібного відродження "Радянського Союзу"? А якщо є, то що це означає для нас, і чи можемо ми у такому разі говорити про якусь окрему Україну?
Передусім тут необхідно зазначити, що відродження після військово-фіскальної кризи далеко не завжди проходить успішно. Якщо ми подивимося на історію, то Наполеон і Гітлер – тому яскравий приклад. Так, вони очолили оновлені держави і змогли добитися радикально більших успіхів за попередників. Але далі слідувало запаморочення від перемог, що призвело до імперського перенапруження і повторного краху держави. Хоча обидва браві хлопці, звичайно, зуміли навернути справ. Зараз у це важко повірити, але Наполеон у багатьох сучасників викликав ті ж почуття, що і Гітлер у нас, деякі вважали його передвісником Апокаліпсису і втіленням Антихриста.
Тому вважати теоретичне відродження "Радянської імперії" остаточним вироком нашої незалежності було б передчасно. Якщо ж наслідувати логіку "відродження", то ми стаємо на слизьку доріжку історичних аналогій. Оскільки тут дуже легко знайти паралелі, наприклад, із тим самим Китаєм, де в країні, що роздирається громадянською війною, довгий час існували два окремих "Китаї": північний – комуністичний і південний – гоминьданівський, націоналістичний. Формально вони існують досі в особі материкового Китаю і Тайваню.
Якщо ж дивитися на Російську революцію, то білогвардійський уряд півдня Росії і УНР окопалися саме на території України. Не України 1991 року, а тієї України, якою вона була в очах вітчизняних націоналістів першої половини XX століття – "від синього Дону до сивих Карпат". Якби Деникін домовився з УНР, провів земельну реформу і стримав свої територіальні апетити, відмовившись від ідеї "єдиної неподільної Росії", Україна могла б виникнути вже тоді. Оскільки велика частина населення південної Росії початку XX століття була українською.
Лише тривалі процеси радянської асиміляції змогли змінити цей факт. Один зі сподвижників Скоропадського у своїх спогадах навіть писав, що в особі українського Гетьманату відбувалася переекзаменовка російського народу. І що вони могли би побудувати в Україні ліберальну Росію, яку завжди хотіли, але, на жаль, Малоросію спіткала та ж доля, що і Великоросію.
Росія мріє про відродження недоімперії
Що в китайському, що в російському випадку ми бачимо стійку дихотомію Північ – Південь, яка не є чиєюсь вигадкою, а реально існує. Жителі Півдня, в силу відносного багатства своїх земель, схильні до демократичного роздолбайства, а мешканці півночі будують жорсткіші і стійкіші державні структури. Інакше в їх кліматі просто не вижити. Звичайно, минули ті часи, коли сільське господарство було вирішальним чинником, що визначає всі сторони життя суспільства, але менталітет залишився. Тому нинішню ситуацію ми можемо інтерпретувати як протистояння Півночі і Півдня у рамках одного соціокультурного організму.
Тепер давайте подумаємо, які перспективи це нам дає?
Якщо припустити, що ми з Росією єдине ціле і прояснюємо стосунки, то все, що зараз відбувається, треба інтерпретувати не у формі міждержавної війни, а як процес збирання "російських" земель. Тоді нам необхідно визнати, що нинішня Україна – міст, простягнутий між СРСР і новою Імперією. І цінно в ній те, що вона міст, а не мета. І міст цей горить.
Це багато в чому пояснює те, що відбувається, і розв'язує нам руки. Оскільки, якщо говорити про Україну як про державний проект, то це просто катастрофа. Національна ідентичність украй слабка, значна частина населення готова перебігти до супротивника. Для незалежної держави це вирок, але для осколка, що піднявся з руїн імперії на тлі громадянської війни, це норма. І тоді єдиний спосіб для нього продовжити своє існування – піднятися в особистому статусі від частини до цілого.
Таким чином, єдиний варіант розвитку для України – завоювання Росії. За принципом: не можеш перемогти – очоль. І ключове питання, що має нас цікавити, як перемогти в пострадянській громадянській війні, що почалася на нашій землі із запізненням років у 20.
Звичайно, це вкрай важко зробити з технічного боку, оскільки вимагає від України встати на чолі процесів імперського відродження і створити новий, ефективніший, державний механізм, здатний залишатися на висоті завдань, поставлених сучасним світом. І це не той випадок, коли можна відбутися порожнім базіканням про євроінтеграцію й демократію.
Адже висоти, які треба взяти, абсолютно зрозумілі і не мають жодного відношення до демократії у принципі. Передусім ми говоримо про зміну структури економіки. Для якісного ривка необхідно перестати бути аграрно-сировинним придатком розвинених держав, що неминуче породжує олігархію та всі супутні проблеми. Тому що якщо ти контролюєш джерела сировини – контролюєш економіку і політику держави. А вже виходячи з цього, розквітає корупція, заохочується пасивність і неорганізованість населення та інші плюси, характерні як для України, так і для РФ. Хто зможе здолати це і пробудити народ своєї країни, мобілізувавши його для боротьби за виживання, той і переможе у війні. І десь на півдорозі виявить, що його вороги цілком масово прагнуть стати його підданими. Оскільки бачать у його державі своє майбутнє.
Природно, все тут сказане лише форма інтелектуальної вправи, недаремно на початку статті було використано слово наратив. Україна цілком могла б стати Європою, якби ми вчасно провели реформи і залізли під натовську парасольку, проте цього не сталося. Зараз нам намагаються продати ідею, що ми передовий форпост цивілізації на шляху варварства. Але, враховуючи, що сукупна економічна потужність ЄС і США вдесятеро перевищує російську, вони нашого захисту не потребують. Саме тому ми не отримуємо ані зброї, ані інструкторів. Колективному Заходу абсолютно нема чого боятися з боку Росії, у нього є набагато більші проблеми на Близькому Сході і в Китаї, ніж претензійна нафтова (недо)наддержава.
Тому, спробувавши стати на шлях євроінтеграції, ми не отримуємо нічого, крім зневажливих плювків в обличчя, як із боку західних столиць, так і Москви. Враховуючи кризу ЄС, це просто тупиковий шлях. Звичайно, наші можновладці були б щиро раді отримати від них фінансування на війну з РФ, що дозволило б їм, нічого не змінюючи, продовжити існування нашої країни у форматі окремої держави. Але очевидно, це не розв'язало б жодної нашої проблеми, оскільки євроінтеграційний курс настільки суперечить реальному стану речей в Україні, що це лише дозволило б ігнорувати внутрішній розкол співтовариства далі, повністю призвівши наш уряд до рівня колоніальної адміністрації. І все одно не врятувало б нас у разі повномасштабної агресії РФ.
Олександр Вольський, спеціально для Знай.ua
